понеділок, 26 жовтня 2009 р.

Собор УЛЦ в Кременці.











21-22 жовтня 2009р в церковному приміщенні кременецької громади відбувся XVIII Собор Української Лютеранської Церкви. На Соборі пастирі та миряни УЛЦ обговорили важливі питання існування Церкви та її діяльність - це, в першу чергу, розповсюдження Божої Євангелії по українській землі. На Соборі було рукопокладено на пастирське служіння в місто Малин брата у Христі Дмитра Дідківського. Присутні делегати побажали брату у Христі рясних Божих благословень, а більш досвідчені пастори заохотили бути бадьорим в будь-яких випробуваннях світу та хитрощів диявольських та триматися лише Христа.

субота, 24 жовтня 2009 р.

«Вірую у спільноту всіх святих»


«І вони перебували в науці апостольській та в спільноті братерській, і в
ламанні хліба, та в молитвах» (Дії2:42).



«Вірую у спільноту всіх святих»

Есе Соборові УЛЦ,
місто Кременець, 21 жовтня 2009року.


Доповідач: пастир громади Української Лютеранської Церкви «Святого Апостола Андрія Первозваного» в місті Чернігові, Кудрик Сергій.


Вступ

Дорогі у Христі, слава Ісусу Христу!
З ласки Божої, хотів би запропонувати до вашої уваги мої дослідження теми, яка є досить важливою і актуальною для правдивої Христової Церкви - тема спільноти.
Власне, тема і має назву: «Вірую в спільноту всіх святих».
Отже, починаючи дослідження цієї теми, я хотів би отримати визначення для себе і для вас, яке розуміння містить у собі слово спільнота.
В «інтернетівському» українському словнику читаю визначення, що слово спільнота або спільність визначається як: 1) Однаковість для всіх; те загальне, що притаманне кожному з порівнюваних явищ. 2)Нерозривний зв'язок, єдність. 3) Об'єднання людей, згуртованих спільними умовами життя, метою, інтересами.
За даними визначеннями ми можемо уявити собі безліч спільнот, які існують у світі. Перераховувати їх, звичайно, не має сенсу, та й загалом це не є метою моєї роботи, але для порівняння, безпосередньо, з християнською спільнотою я хотів би розглянути деякі типи спільнот.
Перша з них, на яку я хотів би звернути увагу, мабуть, сама розповсюджена у світі, спільнота шанувальників футболу - фанатів, як їх ще називають. Мабуть, я не відкрию великої таємниці, говорячи, що серед християн є багато членів, якщо не фан-клубів або, борони Боже, “ультрас”, то простих телевізійних уболівальників. Усі ці групи створюють певну спільноту вболівальників з різним темпераментом поведінки, які мають надію, що саме їхній улюбленій команді сьогодні пощастить і вона, можливо, переможе супротивників. Кожна з таких груп вболіває за якийсь певний клуб і байдужа до інших або, якщо точніше, то і ворожа. Пік їхньої віри і надії, в переважній більшості, припадає саме на певні дні, які визначені графіком змагань улюбленої команди.

До другої категорії людських спільнот я хотів би віднести так званих меломанів-людей, які з захопленням слухають певний музичний стиль і насолоджуються його звучанням.
У цих спільнотах, як правило, велику роль відіграє сучасність і «модність» музичних виконань. В свої юні роки я був великим прихильником певних музичних гуртів і постійним відвідувачем дискотек. На дискотеку, як правило, ми збиралися групками – так ставши колом і танцювали на танцмайданчику. Я пригадую випадки, коли наша групка, як загалом і інші, мовчки йшла з танцмайданчику, навіть якщо музика продовжувала грати. «Відстій» - чулися голоси і це було ніби сигналом. Цікавим є те, що навіть якщо музика тобі і подобалася, то ти все одно, залишав танцмайданчик, бо так зробила твоя спільнота. В ті часи були шанувальники таких музичних гуртів, як «Ласкавий Травень», «Комбінація» та інших, які обливались слізьми на концертах та голосно повторюючи волали кожне слово за виконавцями. Зараз часи змінились, описані шанувальники подорослішали і, мабуть, лише з посмішкою згадують ті юні часи. Сучасна підростаюча молодь вибирає для себе інших кумирів і знову сльози, знову повторювання тексту пісні за кумиром, знову волання...
Приклади цих двох спільнот я навів не випадково. По - перше, до кожної з них я, в певний час, належав і знаю їх не зі слів і тому мені це, можливо, допоможе ширше розкрити таке Боже формування і благословення, як спільнота віруючих. Християнська спільнота це в першу чергу духовне єднання людей, яких покликано зі світу цього. Це не космічний корабель, який вмістив у себе певну кількість віруючих для здійснення міжгалактичних подорожей, але це єднання містить у собі людей, які змінили («Metanoeite» - повна зміна(грецька) свої погляди та свідомість в бік Христа.

«На відміну від тих взаємин і соціальних відносин, про які нам відомо з людської природи та культури, спільнота Церкви унікальним чином формується Божественними Особами всередені Святої Трійці (пор. Ів.17:21-24). Саме через Слово, Яке сталося плотью, повне благодаті та правди(Ів.1:14), ми властиво стаємо «учасниками Божої Істоти(2Петр.1:4). Оскільки Бог є любов(1Ів. 4:8, 16), то спільнота Церкви постає з Божественної любові та виростає до ще повнішої участі в ній і в іще більшому взаємному вправлянні в тій любові, яка відповідає і яку в нас розпалює Божественна любов(1Ів.1:5-9; 4:7-21, Ів.15:9-10, 1Кор. 13, Еф. 3:14-4:16, 2Петр. 1: 3-7)».

Змінена Богом свідомість спонукає нас любити Його і дякувати за все, що ми маємо і також вона є рушійною силою у нашій любові до ближніх. Наш Господь нам каже: « Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» ( Лк. 10:27).
Також Він промовляє: «Любіть ворогів своїх, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить» (Лк.6:27,28). Отже, на противагу байдужості та агресивності таких спільнот, як футбольні вболівальники, християнська спільнота - це спільнота любові - звичайно, тільки з Божою допомогою. Зрозуміло, що це визначення не слід сприймати в чорно-білому кольорі – так як всі присутні розуміють, що бувають як різні вболівальники, так і різні християни, про останніх ми ще поговоримо пізніше, але християнська спільнота - це група об'єднана на очищення, висвітлення, якщо можна так сказати. Це живий суцільний організм, який в поєднанні з Божою силою, самовдосконалюється на життя вічне з Богом.

«В (Апостольському) Символі віри вписані слова (спільнота святих). Цей вираз Аугсбурзьке віросповідання пояснює в артикулах 7 та 8 як зібрання і громаду святих або істино віруючих. Це можна зрозуміти у використанні до істиних та живих членів Церкви Христової, а також до Церкви, яка в цьому житті продовжує битися під хрестом і яка вже святкує перемогу на Небесах, отриману в (цих) протиріччях: «Але ви приступили до гори Сіонської, і до міста Бога Живого, до Єрусалиму небесного, і до десятків тисяч Анголів» (Евр.12:22).
Деякі намагаються провести розрізнення між артикулом католицької Церкви та спільнотою святих. Але насправді вони вишукують зачіпку на стеблі тростини і намагаються втягнути Церкву Христову в непотрібні суперечки, і тому з'єднаємо ці дві частини одного і того ж артикулу; таким чином, пояснення буде більш зрозумілим та(предмет) стане для нас повною втіхою, якщо ми обміркуємо його і будемо вірувати в те, що ми також маємо свою частку серед святих, які вже прославлені на Небесах.
Щодо визначення розуміння правдивої спільноти Божої – Церкви, то слід виділити два аспекти:
1)Обітниця про те, що Бог завжди бажає із непотребу цього світу через служіння Слова і Таїнств зібрати Церкву та зберегти її в будь-якому місці цього світу до кінця віку. Багато свідоцтв із Писання говорять про це. 2) Належить також розглянути вчення про те, що кожна людина, якій належить бути спасенною, повинна бути членом і громадянином католицької та апостольської Церкви, і що люди, які знаходяться поза Церквою, відлучені від Христа, від Бога(та) Його благодаті і надії на вічне спасіння. Про це свідчать численні уривки зі Слова Божого, тому на основі цих уривків можна просто та правильно визначити: «Поза Церквою немає спасіння».

Віра християнської спільноті тверда та стала, якщо вона має за основу - за наріжний камінь, тільки Христа, та покладається тільки на Нього, а не на успішність пастиря, окремих представників спільноти або певні події.
Ми визнаємо, що віра християн не така сама, як лінія биття серця у померлого на кардіологічному обладнанні – пряма. Людина жива, тому і віра жива. Вона то підіймається високо в гору, то трохи, а інколи і досить низько, спускається вниз, але саме в братерській спільноті всіх святих ця віра зміцнюється у Божому Слові і тримаючись Його та Тіла і Крові – вона не згасає.

«Картина духовного знання, яке збудував Бог у Церкві, істинно чудова і славетна. Блаженне місто Єрусалим, створене на Небесах, збудоване із живих каменів. Це каміння від природи не є відшліфоване, але воно шліфується під дією напруги, тиску та всіляких випробувань на землі; кожний камінь підігнаний до свого місця і всі вони викладені руками ремісника. А наріжним каменем та фундаментом являється Сам Христос, посланий Отцем, щоб каміння, яке само по собі мертве, прийняло від Нього життя та Духа, будучи покладеним на Нього. Він також є міцним фундаментом Своєї Церкви, так що навіть «ворота пекла не здатні подолати (її)». А оскільки є наріжний камінь, Він надійно скріплює разом стіни, з'єднуючи їх Собою, внаслідок чого будівля не руйнується і ніколи не тріскається».

Трохи вище я згадував про свої молоді роки та не популярні, серед певних груп-спільнот, музичні композиції. На жаль, мені доводилося чути вислови про непопулярність християнства, про існування більш новітніх спільнот з прогресивними ідеями, що християнство - це глупота, мовою підлітків – «відстій». Мовляв, до християнської спільноти зараз ходити не дуже модно, бо там нудна музика та інше. Або навпаки - інша крайність, заклики до повернення у спільноту «рідної віри» - відвертого поганства. Щодо першого визначення, то ще Апостол Божий Павло промовив більш ніж дві тисячі років тому виразні слова: «Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, -то глупота, а для нас, що спасаємось, - Сила Божа!» і далі продовжив – «Де мудрий? Де книжник?
Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту?»
( 1Кор.1:18, 20). До другої поганської спільноти Господь Сам промовляє у Першій Заповіді та наголошує у Своїм Слові: «Я Господь Бог твій і іншому слави Своєї не дам».
На завершення вступу я хотів би поговорити про емоційний характер спільнот. Я не випадково на початку роботи згадав про таке радикальне угрупування футбольних вболівальників, як «ультрас».
Для тих, хто ніколи не цікавився футболом зазначу, що це група, яка шукає «пригод» як під час футбольного матчу, так і після нього. Свій емоційний стан, підігрітий, як правило, алкоголем або наркотиками, члени групи випліскують в бійках з опонентами або випадковими людьми, погромами і так далі. Звичайно, їх важко порівняти з будь-якою християнською спільнотою в розумінні агресивності та негативної поведінки, але, можливо, їх емоційний стан, в певній мірі, може нам і нагадати певні християнські харизматичні спільноти. Давайте поміркуємо, чи Бог вимагає від своєї спільноти показного екстазу нашої віри? Чи не каже Він нам, що досліджує нас не за зовнішніми ознаками, а внутрішньо - досліджуючи нашу віру в серці? То хіба християнська спільнота повинна заохочувати людей «докричатися до Бога»? Він поруч. Він бачить все. У церковній спільноті Він служить нам, а не ми задобрюємо Його своєю істерією.

1) Біблійні спільнони та їх співіснування.


Трохи пояснивши своє розуміння спільноти та християнської-Земної спільноти, я хотів би з вами дослідити біблійні спільноти та їх вірування, співіснування та інше. Давайте перенесемося на самий початок людського існування – у «гості» до наших прабатьків Адама та Єви. Чи мали вони спільноту? - беззаперечно, бо вони перебували у повній Божій славі, мали первинно Його образ і подобу, та турбувалися всім навколишнім творивом: «І взяв Бог людину, і в еденському раї вмістив був її, щоб порала його та його доглядала»(Буття2:15). Після гріхопадіння наші, вже грішні, прабатьки все одно продовжують вірити Богу згідно з Його євангельською промовою в особливості - Буття 3:15, тримаються спільноти і вчать цього дітей. Господь в Новому Заповіті проголосив своїм вірним: «Бо де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані, - там Я серед них» (Мт. 18:20).
Отже, ми можемо з впевненістю визначити, що перша Божа родина, маючи віру в Його Добру Звістку, була також і першою правовірною спільнотою віруючих.
Минаючи період Божих вірних патріархів Авраама, Ісака і Якова , я хотів би зупинитися на ще одній спільноті вірних в часи Мойсея. В Книзі Вихід, зокрема починаючи з розділу 12, ми читаємо про те, що Господь, через Мойсея та Аарона, його брата, проголошує Свій наказ про Пасху промовляючи на початку: «Скажіть усій ізраїльській громаді, говорячи...» (Вих. 12:3а), тим самим даючи нам зрозуміти, що Божі вірні мають особливу Його опіку - цю опіку ми маємо зараз у Христі. Цікавим для дослідження Божої родини - Його спільноти, є вірш 2 розділу 16 тієї ж таки Книги Вихід:
«І стала ремствувати вся громада Ізраїлевих синів на Мойсея та на Аарона в пустині» - зіпсована наша сутність. В контексті уривку ми бачимо, що благословенна Богом громада дуже швидко починає забувати всі Його піклування про неї, всю Його працю. Як це всім нам близько – ми не постійні, ми маловіри, ми забудьки. Слава Богу, що Він вірний до навпаки! Господь милосердний! Тому псалмоспівець проголошує до всіх вірних Богу спільнот: «Заспівайте для Господа пісню нову, Йому слава на зборах святих!»(Пс.149:1).
Книга Левит, в контексті 4 розділу, розповідає нам про те, що всі є грішниками, навіть вибрані Божі, бо «нема праведного ні одного» - проголошує нам святе Письмо. У вірші 13, Господь навіть припускає ситуацію, що вся спільнота може бути введена в оману і помилково згрішити: «А коли вся Ізраїлева громада помилково згрішить, і діло буде затаєне з очей зборів, і зроблять що проти якої зо всіх Господніх заповідей, чого не можна робити і завинять, а гріх буде пізнаний, що вини згрішили ним»(Лев.4:13а) - говорить Господь і дає спосіб очищення від гріха у крові бичка, яка є прототипом невинної жертви Агнця Божого за наші гріхи- гріхи всього людства. Тому, в першу чергу, спільнота повинна шукати прощення у Його Церкві, у Його Слові, у Його Тілі і Крові – у покаянні за гріхи очищаючись від них.
Досліджуючи далі біблійне співіснування Старозаповітньої спільноти Божої, ми бачимо, що Господь милосердний, але випадок описаний в Книзі Левит 24 розділі, може нам чітко довести, що: «Жертва Богові-зламаний дух і каяття – краще ніж цілопалення», тому що до нерозкаяного серця - учинившого гріх богозневаги, Господь промовляє: «Виведи того, що проклинав, поза табір і покладуть усі, хто чув, свої руки на голову його, і закидає його камінням уся громада»(Лев24:15).
У Новому Заповіті на запитання учнів Христових – спільноти вірних, який гріх найтяжчий, Господь дає відповідь, що «всі гріхи простяться вам, а ось богозневага до Святого Духа, непростимий гріх».
Продовжуючи тему братерської спільноти в часи Нового Заповіту, слід зазначити, на чому вона базувалася – що її утримувало разом та наповнювало змістом. На мою думку відповідь на це ми можемо отримати зі Святого Письма, коли Господь, запитуючи учнів: «А ви за кого Мене маєте?», отримує чітке сформоване віросповідання всієї Церкви вірних Божих, яке пролунало з вуст Святого Апостола Петра: «Ти – Христос, Син Бога Живого»(Мт. 16:15,16). Саме це віросповідання повинно єднати правдиву спільноту, бо саме його наш Господь визначає наріжним каменем будь-якої християнської спільноти говорячи: «Блаженний ти Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, - і сили адові не перекинуть її» (Мт. 16:17,18).
Розглядаючи перші Божі спільноти, умовно, Нового Заповіту ми не можемо не побачити, що після Господнього славетних Воскресіння та Вознесіння, Він, як обіцяв раніше, присилає Святого Духа на підкріплення вірних - Своїй спільноті, попередньо їх повчаючи: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі»(Дії1:8).
Цими свідками зараз також є правдиві християнські спільноти, які, маючи освячення у Слові Божому і Його Таїнствах - через які працює Святий Дух, несуть правдиве Боже Євангеліє по цілому світові.
Виконуючи Божі вказівки, перші християнські спільноти: «...перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і ламанні хліба, та в молитвах», а також: «...кожного дня перебували вони однодушно у храмі і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу» - отримуючи тим самим рясні Божі благословення, бо: «..щоденно до Церкви Господь додавав тих що спасалися»(Дії2:42,46,47). Ці рядки зі Святого Письма, повинні бути взірцем для кожної християнської спільноти, заохочуючи їх до подібного земного співіснування, а також спільної християнської громади всіх святих у Божій ласці – Земних і Небесних. Це єднання віри – віросповідання, повинно зберігати нас і нашу спільноту під захистом Божим проти ворога роду людського і його війська. У правдивій спільноті всіх святих ми сила, бо з нами Бог, славлячи Якого псалмоспівець пише: «Бог дуже страшний у зібранні святих і грізний Він на ціле довкілля Своє! Господи, Боже Саваоте, -хто сильніший, як Ти, Господи? А вірність Твоя – на довкіллі Твоїм!»(Пс.89:8).
Саме так - спільнота вірних святих під Божим покровом непереможна.
Досліджуючи далі Новий Заповіт ми бачимо, що перші християнські спільноти були неодноразово атаковані різними спокусами. Так, наприклад, Апостол Павло, благає вірних Божих в Римі: «Благаю ж вас браття, щоб ви остерігалися тих, хто чинить розділення й згіршення проти науки, якої ви навчилися, і уникайте їх, бо такі не служать Господеві нашому Ісусу Христу, але власному череву; вони добрими та гарними словами зводять серця простодушних»(Рим.15:17,18). Тому спільнота святих повинна шукати «ліки» від різних зваб лише у Божому Слові, бо Він каже: «Як у слові Моїм позостанетесь, тоді справді Моїми учнями будете і пізнаєте правду, - а правда вас вільними зробить!» (Ів.8:31б), а також Святе Письмо, продовжує: «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, - проходить воно аж до поділу душі і духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця. І немає створіння, щоб сховалося перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його, - Йому дамо звіт!»(Євр.4:12,13).
У цих рядках Біблії зображена скерована мотивація поведінки вірної Божої спільноти. Вона стосується всіх вірних Божих спільнот - як Старого і Нового Заповітів, так і сьогоденного існування громад.
Усе Святе Письмо - Боже Слово, говорить нам про спільноту єдиновірців, як про щось живе, постійно змінне до удосконалення та дієве.
Можливо, тому, автор Послання до євреїв застерігає перші християнські спільноти, що беззаперечно має відношення і до нас з вами: «Тримаймо непохитне визнання надії, вірний - бо Той, Хто обіцяв. І уважаймо один за одним для заохоти до любови й до добрих учинків. Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких, але заохочуймося, і тим більше ви бачите, що зближається день той»(Євр.10:23-25).
Невід'ємними від правовірної спільноти є перебування в Таїнствах. Новий Заповіт говорить, зокрема, про два його запровадження - це Хрищення та Таїнство Вівтаря. І те і те пов'язане, безпосередньо, з обітницею Господа.
Говорячи про Хрищення, ми не можемо не зазначити, що цей вид Таїнства запроваджений Самим Господом: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що я вам заповів. І ото перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мт.28:18-20).
В першу чергу слід зазначити, що це Таїнство стало можливим лише завдяки Божій роботі викуплення. Воно являється вхідними дверима християнської спільноти.

«Лютеранська Церква навчає, що хрищення є правдивим засобом(знаряддям) благодаті, за допомогою якого Триєдиний Бог пропонує всім, хто охрищується, Свої благословення, дарує і закріплює ці благословення за всіма, хто вірить в обітницю щодо хрищення. Те що Бог гарантує нам при хрищенні, коли ми були немовлятами, є дійсним і цінним також і для всього подальшого життя(Іс54:10). Тому що в Мк.16:16 Ісус обіцяє вічне спасіння тому, «хто повірить і охриститься». Оскільки віра – це засіб, з допомогою якого ми очікуємо спасіння, то хрищення повинно бути засобом, за допомогою якого це спасіння пропонується”
По темі хрищення написано чимало богословських праць, і вона не є цілю мого дослідження. Я лише хочу зауважити, що перші християнські спільноти намагалися старанно виконувати Божий наказ і тому, як наслідок, і ми в Україні, мали і маємо Боже благословення почути Добру Новину, об'єднатися навколо неї у спільноту, і мати спільноту з усіма нашими єдиновірцями по цілому світові, в особливості, маючи спільне віросповідання і єднаючись Його Словом, Його живою водою Хрищення, Його Тілом і Кров'ю, з усіма святими на Небі і на Землі.
У вищезгаданих біблійних уривках ми вже зустрічали розповідь про те, що перші християнські спільноти збиралися також для отримання Святого Причастя. Це Таїнство запровадив для нас Сам Господь, описи запровадження якого лунають до нас у трьох Євангеліях, та мають своє повторення або роз'яснення в багатьох текстах Новозаповітніх послань, що підкреслює його суттєве, для спільноти, значення.

«Для яснішого тлумачення користі Святого Причастя сформулюємо таке твердження: Ці слова кажуть нам, що під час причастя Христос пропонує і забезпечує кожному, хто причащається, прощення всіх його гріхів, і доказ і заставу цієї пропозиції, він дає йому у вигляді хліба та вина ті самі тіло і кров, якими Він заробив це прощення для нього.»

Слід зазначити, що Святе Письмо каже до перших Божих спільнот і, звичайно, до нас з вами , про гідне і розважливе приймання цих святих Божих дарунків.
У християнському світі існує багато різних пояснень слів запровадження, але християни Української Лютеранської Церкви, як і наші брати-єдиновірці з інших куточків земної кулі, сприймають промовлені нашим Господом Слова Запровадження у буквальному розумінні - в тому ж контексті, як вони написані у Святому Письмі. Саме ці ключові частини віросповідання вимальовують загальну частину спільноти вірних - саме тому Українська Лютеранська Церква і практикує закрите Причастя. До цього питання, а саме спільноти вівтаря, я, з вашого дозволу, ще повернуся пізніше, а наразі я хотів би продовжити розглядати життя біблійних спільнот Нового Заповіту.
Не буде відкриттям сказати, що в першому сторіччі по Різдві Христовім виникло багато містичних сект, які стверджували про якісь особливі знання про Бога і Його волю - нібито отримуючи якісь особливі, особисті об'явлення.
Ці спільноти або суб'єкти виконували якісь потаємні практики та ритуали - створюючи тим самим певний таємничий, містичний образ.
Але Слово Боже каже нам про зовсім інші знання об'явленого Бога.
Ці знання Бог проголошує всім. Вони не є таємницею. Навіть навпаки, Господь каже у Своєму Слові, що Його Євангеліє для всіх кінців землі- всього людства. І тому першочерговим завданням вірної спільноти є розповсюдження Доброї Новини по світові.
Спільнота Божа - це не якийсь гурток спільних інтересів, який замикається сам у собі, це відкрите для всіх Джерело, Яке напоює спраглі душі, виснажені гріхами, світом та дияволом.
До окремих пунктів життя Божих спільнот Нового Заповіту, хотілося б віднести розгляд питання про внутрішню та зовнішню взаємодопомогу, підтримку та пожертви. Господь у Своєму Слові заохочує Свої спільноти до підтримки і співучасті щодо один одного. Кожен з нас знає, що все, що він має – має лише завдяки Божій ласці. Тому розпочати розгляд цього питання я хотів би словами нашого Господа, записаними Євангелістом Матвієм: «Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А як ти чиниш милостиню, - хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно»(Мт.6:2-4).
Про освячене дарування перших християн ми також читаємо в Книзі Дії Святих Апостолів, яка описує це так: «А всі віруючі були в купі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як комусь чого треба було»(Діїї2:44,45).
Дуже яскравий приклад для “вболівальників за український, простий люд” «владумаючих», які з навіяною побожністю майорять по телебаченню, то в тій, то в тій церквах, під час традиційних свят, та б'ють поклони до землі.
Але Біблія нам говорить не про зовнішню побожність, а про сердешну, таку, як, наприклад, у Корнилія: «Проживав же один чоловік у Кесарії, на ймення Корнилій, сотник полку, що звавсь Італійським. З усім домом своїм він побожний був та богобійний, подавав людям щедру милостиню, і завжди Богові молився»Дії10:1,2).
Апостол Павло, описуючи перебування серед тубільців, радісно пише: «Вони нас вшанували й великими почестями, а як ми від'їжджали, понакладали, чого було треба»(Дії28:10). Але найбільш яскравий, біблійний приклад братерської допомоги між християнськими спільнотами ми знаходимо у Другому Посланні Апостола Павла до коринтян, який, прославляючи Божу благодать, яка була дана Церквам македонським, засвідчує: «Що серед великого досвіду горя вони мають, радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирості; бо вони добровільні в міру сил своїх, і над силу, засвідчую, - із ревним благанням вони нас просили, щоб ми прийняли дар та спільність служіння святим»(2Кор.8:2-4). І далі в 9 розділі Послання, Апостол продовжує роз'яснювати коринтянам, якими повинні бути братерські дари: «А до цього кажу: Хто скупо сіє, - той скупо й жатиме! Нехай кожен дає, як сердце йому призволяє, - не в смутку й не з примусу, Бо Бог любить того, хто радістю дає! А Бог має силу всякою благодаттю вас збагатити, щоб ви, мавши завжди в усьому всілякий достаток, збагачувались всяким добрим учинком»(2Кор.9:6-8).
Це мало відношення до коринтян та інших перших християнських спільнот. Це має відношення і до нас - християн сьогодення. Коли вірна спільнота тримається чистоти Євангелія, а не тримається скарбниці з грошами, тоді Святий Дух спонукає її вірних жертвувати на зростання Церкви, на допомогу у потребах вірним спільноти та на потреби братерських спільнот, які потребують допомоги, як, наприклад, християни з Антіохії про яких говорить Книга Дії Святих Апостолів: «Прибули ж тими днями пророки від Єрусалиму до Антіохії. І встав один з них, на ймення Агав, і духом прорік, що голод великий у цілому світі настане, як за Клавдія був. Тоді учні, усякий із своєї спроможности, постановили послати допомогу братам, що в Юдеї жили»,
як також і на підтримку пастирського служіння, як це робили филип`яни у відношенні пастиря Павла: «Я вельми потішився в Господі, що справді ви вже нових сил набули піклуватись про мене; ви й давніш піклувались, та часу сприятливого ви не мали. Не за недостатком кажу, бо навчився я бути задоволеним із того, що маю»(Фил.4:10,11). Далі Апостол продовжує: « Кажу не тому, що шукав я давання, я шукаю плоду, що примножується на річ вашу»(Фил.4:17).
Отже, Святе Письмо, розповідаючи про життя спільнот Божих, дуже широко розкриває нам відносини братерської допомоги як в середині спільноти, так і піклування про інших братів у Христі, та цілеспрямовані пожертви від заможних єдиновірців, про яких, наприклад, Павло молиться: «Хай Господь подасть милосердя Онисуфоровому дому, бо він часто мене підкріпляв і кайданів моїх не соромився»(Тим.1:13). Всі ці люди і сучасні вірні, беззаперечно, уособлюють в собі спільноту святих правдивої Божої громади, яка співає і славить Бога разом зі всіма Божими силами на небі і на землі.
Завершуючи розгляд першого пункту плану моїх досліджень, хотів би звернути вашу увагу на ще одну практику вірних Божих 1 сторіччя по Різдві Христовім. Ця практика, в особливій мірі стосується і всіх нас, тому що я хотів би звернути вашу увагу на біблійний Апостольський Собор в Єрусалимі. На цьому Соборі в Божому страху Його вірні вирішували нагальні потреби Церкви Христової - Його спільноти. Спільно обговорювалися питання віросповідання та християнської етики, але головною метою зібрання було розповсюдження чистої Божої Євангелії. Це чудове зображення того, якою повинна бути мета зібрання.
Сьогоднішній Собор Української Лютеранської Церкви - це також зібрання вірних Божих. Але якщо зібрання відбувається заради самого зібрання, то це даремна витрата часу.
Як і в будь-якій іншій організації, повинно стояти першочергове питання: «Яка ціль зібрання?» Основною ціллю правдивої спільноти вірних Богу, як я вже зауважував вище, а також наслідуючи учнів Христових, повинно бути розповсюдження чистого Євангелія Божого. Кому, як не нам, вірним християнам-лютеранам України, доносити чисте живе Боже Слово до територіальних українців. Без байок про добрі діла, містичних лизань мощей ікон та іншого – без будь-яких людських вигадок і забобонів. Лише живе, чисте Євангеліє, яке Бог нам відкриває і закріплює у віросповідних книгах нашої спільноти.
Це і повинно бути першочерговим завданням до нашого Собору.
Отже, із вищезгаданого та виходячи з контексту Святого Письма, ми можемо зробити коротеньке визначення, що християнська спільнота - це єднання у віровизнанні групи людей, які, перебуваючи в єднанні, освячуються у Слові і Таїнствах – удосконалюючись, завдяки Божій ласці. Це щось живе, яке не тільки «яскраво світиться», але інколи і ледь «мерехтить», але вірний Бог не дає Своїм Земним вибраним зовсім «загаснути».

2) Нас покликано зі світу.

«Природу та основу церковної спільноти, звичайно, не можна розділяти, - одна з них вирішальним чином формує та визначає другу. І все ж таки буде добре провести розрізнення між двома аспектами, - головним чином для того, щоб спочатку з’ясувати, чим насправді є спільнота. Це необхідно через нецерковні та небіблійні перспективи сучасного індивідалізму та пієтизму, які рутинно панують над цим предметом і його спотворюють.
Одже, для початку: такої речі, як «доктрина про спільноту», не існує. Є лише доктрина про церковну спільноту, яка є частиною і ділянкою доктрини про Церкву.
Церковна спільнота є спільнота Церкви. Це – перш за все «вертикальні», а потім також і «горизонтальні» взаємини між святими, які передаються святим. Усі складові елементи сходяться в 1Івана1:1-3: наша спільнота є з Отцем і Сином, і звичайно, зі Святим Духом(2Кор.13:13, пор.1Ів.5:6-8), а також один із одним, і ця спільнота приноситься проголошенням Слова того Життя, яке Апостоли самі чули, бачили і до якого торкалися своїми руками. І блаженні ті, що не бачили в такий спосіб, а все-таки увірували(Ів.20:29)!»

Говорячи про святу спільноту віруючих - Церкву Христову ми одностайно визнаємо, через наше віросповідання, що: «Дякуючи Богові(сьогодні) будь-яка семирічна дитина знає, що таке Церква, а саме - святі віруючі та ягнята, які чують голос свого Пастиря. Бо діти моляться таким чином: «Вірую в єдину святу(Католицьку чи) Християнську Церкву». Святість полягає зовсім не в носінні стихарів, тонзур, довгих мантій та іншого з їхніх церемоній, вигаданих ними поза Святим Письмом, але в Слові Божому і правдивій вірі».

«Але Церква є не тільки спільнотою зовнішніх предметів і обрядів, якими є інші управління, але в основному є вона спільнотою віри та Святого духа в серцях. (Християнська Церква складається не тільки зі спільноти зовнішніх ознак, але вона складається особливо з внутрішньої спільноти вічних благословень у серці, як-от: Святого Духа, віри, страху перед Богом і любові до Бога). Спільноти, яка все одно має зовнішні прикмети, щоб її можна було впізнати, а саме: чисту доктрину Євангелія і справляння Таїнства у відповідності з Євангелієм Христовим. ( А саме там, де Боже Слово є чистим і Таїнства справляються у відповідності із ним, там, звичайно, є Церква, і там є християни). І лише ця Церква називається тілом Христовим, яку обновлює Христос(Христос є Головою і), освячує її і править нею Своїм Духом».

Проголошуючи: «Вірую в спільноту всіх святих», ми маємо на увазі, що ця спільнота є ніщо інше, як Церква Христова – в широкому розумінні цього слова, а саме, як спільнотою віруючих «сердець».

«Новозаповітне слово «церква» з грецької (екклесіа) використовувалось в розмовній грецькій, для запрошення на зібрання міст- держав Греції. Громадян збирав на цю зустріч міський «проголошувач», який, зазвичай йшов по вулицях , запрошуючи людей. Тому ці зібрання і отримали назву «єкклесіа», якщо дослівно - зібрання покликаних.
Біблія використала цю нерелігійну термінологію, змінюючи його розуміння. В Письмі слово “єкклесіа” почало позначати зібрання народу Божого, тих, кого покликали зі світу силою Святого Духа, щоб зібрати довкола Слова і Таїнств.
Наразі зараз ми використовуємо слово «церква» в такому широкому розумінні, що це може збити людину з пантелику – ми називаємо ним будівлі, організації, корпорації, конфесії, спільноти та заклади. Вся ця багатообразність може викликати у нас питання – і все ж таки, що ж це таке «церква»? Біблія використовує це слово тільки в одному розумінні: ЛЮДИ – ПОКЛИКАНІ – РАЗОМ, щоб зібратися довкола Слова і Таїнства. Ось, що таке «ЦЕРКВА». Давня пісня однієї з недільних шкіл повністю відображає біблійний зміст слова, коли діти співають:
«Я – церква. Ти- церква. Всі ми разом – церква».

Парадоксальна концепція християнської спільноти полягає в тому, що «нас покликано зі світу, але ми залишаємось у світі». Процесс нашого покликання прихований.
Фізично ми бачимо присутність людей у спільноті на богослужінні, але згідно суті це невидимий духовний процес Святого Духа до Євангелії і Таїнств. Тому за своєю суттю спільнота вірних Божих - це духовна річ, спільнота Святого Духа в серцях. Різні мотивації можуть спонукати людину до зовнішньої, показної віри. Але коли немає внутрішнього наповнення, то це є лицемірством і безвір'ям. Так само лише покладення на зовнішнє сприйняття віри будь-кого є оманливим. Надія для вірних Богу – Його спільноти не зовнішні дії людей, а радше віра Слову і Таїнствам, та пов'язаними з ними обітницями, бо наша спільнота стає частиною Христа лише через них.
Свята християнська спільнота складається цілковито з народу Божого – будь-якого люду в будь-якому місці, які вірують в Ісуса Христа, як в Спасителя та Господа. Членство в цій спільноті не залежить від раси, національності або конфесії. Це внутрішнє єднання віри.

Мартін Лютер, говорячи про спільноту віровизнання, пише: «Так християнська церква розсіяна по світові – серед папістів, турків, персів та татар, але зібрана разом в одному Євангелії, одній вірі, під одним Головою – Ісусом Христом».
Лише віра визначає приналежність до Божої спільноти, яка прихована від людських очей, тому її неможливо розпізнати за зовнішніми ознаками. Тільки Бог може побачити цю віру в серці людини, тому лише Він знає тих, хто істинно Йому належить.
Тому Мартін Лютер пише: «Ось чому природній розум(людини) не може розпізнати її(віру), навіть якщо одягне всі існуючі окуляри....Християнство розрізнюється не за видом, але по вірі».
Оскільки видима для Бога але невидима для людини спільнота є внутрішня одностайність віри, вона може бути згуртована будь-де. Де існують засоби, які пов'язані з Божими обітницями на покріплення спасаючої віри. Тому, таким чином, Боже Євангеліє у Слові і Таїнствах стає зовнішніми ознаками, які дозволяють нам розгледіти та розпізнати правдиву Христову спільноту. Ця спільнота сповідує християнство та бере участь у зовнішній спільноті засобів благодаті. Лютеранська віросповідна книга про це пише: «Ми говоримо не про уявну Церкву, яку ніде не знайдеш, але ми говоримо і точно знаємо, що ця Церква, у якій живуть святі, є і перебуває правдиво на землі; а саме, що деякі з Божих дітей є тут і там в усьому світі, у різноманітних царствах, на островах, у землях і містах, від сходу сонця і до його заходу, які правдиво пізнали Христа і Його Євангеліє. І ми додаємо ознаки: “чиста доктрина Євангелія (Проповідницьке служіння чи Євангеліє) і Таїнства»
Наша спільнота зображує видимі ознаки правдивої Церкви Христової, але ми не повинні змішувати докупи Церкву і її ознаки. Тому що ознаки церковної спільноти, це ще не Церковна спільнота. Ми припускаємо, що люди, які ходять до нашої спільноти, є істинно віруючі християни, але цього ми не можемо бачити. Бо не кожен, хто чує Євангеліє, є віруючим, але кожен віруючий чує це Євангеліє. Тому ми повинні заохочувати наші спільноти в першу чергу вірити Богу і Його Євангелії, а не тільки до зовнішніх, фізичних відвідин церковних зібрань. Хоча в останньому випадку це вже завдання Святого Духа.
Хоча Біблія і говорить нам, хто складає християнську спільноту(всі віруючі), та де вона збирається(там, де присутні зовнішні ознаки церкви), ми не можемо використати це для визнання конкретних людей вірними Богу, у будь-якому з вказаних місцях.
Лише Бог знає Своїх: «Та однако стоїть міцна Божа основа та має печатку оцю: «Господь знає тих, хто Його», та: «Нехай від неправди відступиться всякий, хто Господнє Ім'я називає» (2Тим. 2:19)!

3) Спільнота з іншими.


Лютеранська спільнота у всій своїй покорі вірить, що вона є «Єдиною, Святою, Соборною і Апостольською Церквою», про яку проголошує Нікейський Символ віри: таким є основне переконання, яке керує лютеранами у їх відношеннях з іншими християнами. Між християнами, звичайно, існує розподіл, але сама Церква Христова є нерозділеною і не може бути розділеною.
Відповідно до Божої волі кожен віруючий повинен шукати зовнішнього єднання у спільноту з іншими християнами, прагнучи брати загальну участь у Слові та Таїнствах - разом шануючи та вихваляючи Бога та підтримуючи один одного в вірі і житті, але також Слово Боже каже нам, що Бог бажає, щоб єднання у вселенську спільноту було збудовано лише на чистому вченні Його Слова, як також, участь у Таїнствах лише у відповідності з Писанням, що і являється «знаком» правдивої спільноти Божої.
Тому Біблія суворо попереджає про небезпеку фальшивих вчень: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас у одежі овечій, а всередині-хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх» ( Мат.7:15,16).
«Зовнішня єдність твориться і нормується правдою, а не правда, яка робить правду другорядною, є псевдоеклезійною. Для правдивої єдності Церкви чистого Євангелія і Таїнств «достатньо», але це конче необхідно, оскільки однаковість у обрядах, винайдених людиною, не є необхідною, ані достатньою».
Так, наприклад, документи Ватикана РКЦ стверджують, що кожен охрищений є християнином, і тим самим належить до спільноти всіх віруючих, хоча він цього і не знає. Все, що йому треба, щоб належати до спільноти, то це покора папі. Православна церква прив'язує приналежність до спільноти вірних видимими установами. Ми визнаємо, що лише духовна єдність, а не зовнішні будови чи покірність людям визначають спільноту Божу – Церкву. Це також не зібрання для гуманітарного виправлення людини, тому що будь-яка гуманітарна робота по відношенню до членів спільноти є побічною, але основною є лише спільнота навколо Слова і Таїнств, покликаних із грішного світу вірою в Христа Ісуса, бути членами Його Тіла.
Терпимість до доктринальних помилок та церковної єдності з тими, хто визнаний був у доктринальній помилці, суворо засуджується: « Це свідоцтво правдиве. Ради цієї причини докоряй їм суворо, щоб у вірі здорові були, і на юдейські байки не вважали, ані на накази людей, що від правди відвертаються»(Тита1:13,14).
Слово Боже закликає християнські спільноти уникати та остерігатися тих, чиє вчення відхиляється від істини Божого Слова, або суперечить йому: «Коли хто приходить до вас, але не приносить науки цієї, не приймайте до дому його, і не вітайте його! Хто – бо вітає його, той участь бере в лихих учинках його»(2Ів.1:10,11).
Доктринальна байдужість і є відсутність любові , тому що наша байдужість до тих, хто тримається неправдивого вчення або слідує за лжепророками, піддає небезпеці їхнє спасіння і лише покріплює помилковість їхніх переконань. Письмо відкидає добродушну терпимість і закликає, натомість, казати істину з любов'ю. Терпимість же до лжевчення підриває та руйнує авторитет Божого Слова, до чого, вірні Божі спільноти, повинні відноситися ревно. Бо Бог, вустами Апостола Павла засвідчує: - « Але якби й ми або ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми благовістили, - нехай буде проклятий! Як ми перше казали, і тепер знов кажу: коли вам не те благовістить, що ви прийняли, - нехай буде проклятий! Звіщаю ж вам, браття, що Євангелія, яку я благовістив, - вона не від людей. Бо я не прийняв, ні навчився її від людини, але відкриттям Ісуса Христа»(Гал.1:8,9,11,12).
Мартін Лютер у своїх коментарях до Галатів говорить про небезпеку єднання у спільноту з іновірцями: «Ми, безперечно, готові жити в мирі та любові з усіма людьми, якщо вони залишать своє вчення про віру досконалим та здорового глузду для нас. Якщо ми не зможемо цього досягти, то марно вимагати любови від нас. Будь проклята любов, дотримана за рахунок вчення про віру, яке повинно передувати всьому - любові, Апостолам, Ангелу небесному і т. д. Ми можемо бути спасеннимия без любові та згоди із сакраментаріями, але не без чистої доктрини та віри... Доктрина - небеса, життя -земля. Ось чому не належно порівнювати доктрину з життям. «Одна крапка» доктрини коштує більше, ніж “небо і земля”, тому ми не можемо дозволити ні найменшої погрішності проти неї. Але ми можемо бути поблажливі до помилок життя. Бо і ми так само помиляємося щоденно в житті та поведінці. Те ж саме справедливо і у відношенні до всіх святих, коли вони щиросердо сповідуються в Молитві Господній та Символі віри. Але, милістю Божою, наше вчення чисте – всі артикули вчення твердо стоять на основі Святого Письма».

неділя, 18 жовтня 2009 р.

4) Життя спільноти у віросповіданні.




Віросповідання спільноти – це офіційне письмове викладення того, в що вірить та чому вчить церква. Фактично життя кожної спільноти повинно перевірятися її віросповіданням. Віросповідання лютеранської спільноти були написані в часи Реформації та опубліковані в «Книзі Злагоди» в 1580 році. Тому всі вірні лютеранської спільноти повинні шанувати та підтримувати своє віросповідання, так як воно виявляє нам доктрини Святого Письма. Це не правила віри, які виходять за рамки Біблії або доповнюючи її, але ствердження доктрин Писання на противагу тим, хто відкидає ці доктрини. Лютерани визнають своє віросповідання і говорять в унісон з Лютером: « На цьому стою і не можу інакше».
У сучасному світі ширяться ідеї руху екуменічного зростання. Звичайно, спільнота це краще ніж ворожнеча і сварки, але якою ціною вона формується?! - ціною втрати будь-якої віросповідної позиції, ціною перекручення Слова Божого, ціною брехні.
Цей рух популяризується і на нашій, українській землі, так, наприклад, зараз стало дуже політично модно, інакше я назвати ці практики не можу, проводити спільні молитви і, о Боже, вони спільні не лише з християнськими конфесіями, але навіть буддистами, мусульманами та іншими угрупуваннями, які не визнають Христа за Спасителя і Бога.
Хочу наголосити, що спільні молитви можливі лише в духовній спільноті, яка базує своє віросповідання на Слові Божому – з вірним розумінням проголошенням Закону та Євангелія. Я не розумію спільність молитви з, наприклад, буддистами, мусульманами або навіть християнськими конфесіями, які не мають з нами єдності у віросповіданні. Це все одно, що ми стверджуємо, що взагалі-то є якийсь бог, чи ще щось верховинне, абстрактне, яке контролює всіх і вся, до якого ми звертаємося - тим самим порушуючи Першу і найголовнішу Божу Заповідь, а також, з недовірою ставимось до правдивих об'явлень Божих, записаних у Святому Письмі. Якщо ми сповідуємо спільноту з усіма вірними Божими – Неба і Землі, то в першу чергу ми повинні одностайно триматися спільного віросповідання, а саме того, про що нам каже Біблія. А вона нам зображує, як ми наприклад, бачимо вище, зовсім іншу віру та віросповідання вірних Божих як Старого, так і Нового Заповітів.
«Щодо спільної молитви, то навряд чи можна вдосконалити юридично сформовану кінцеву тезу Закордонного Комітету 1961р.: «Молитва – це не одна з ознак Церкви, і її не слід координувати зі Словом і таїнствами так, наче вони мають одну природу. Як відповідь на Божественне Слово, вона є вираз віри і плід віри; коли говорити перед іншими людьми, то вона є сповіданням віри. Як сповідання віри, вона мусить перебувати в гармонії з ознаками Церкви та під їхнім контролем».
На відміну від проповідування і Таїнств, молитва необов’язково є дією Церкви як такої, але вона є чимось таким, що окремі особи можуть здійснювати приватно. Такі приватні діїї та ситуації управляються головним чином сімейними та іншими соціальними взаєминами та відповідальністью і не компрометують обов’язково Церкву. З іншого боку, на такі зауваження не зважають там і до тієї міри, коли церкви діють офіційнго, нормально через своїх публічних служителів і разом із ними.
Спільні молитви, які здійснюються також церковними лідерами про Божественні благословення і провід у безпосередньому контексті щирих зусиль, спрямованих на подолання доктринальних відмінностей під проводом Слова Божого, чітко не переходять за межі тих обмежень, які так добре визначені Лютеранською Церквою в Австралії у її Тезах Згоди: «Коли спільна молитва виявляє ознаки або харастеристики уніонізму, то її треба осуджувати та уникати. Такими ознаками та характеристиками уніонізму є:
а) неспроможність сповідувати повну правду про Божественне Слово;
б)неспроможність відкидати будь-яку супротивну помилку або відрікатися від неї;
в) надання помилці рівних прав із правдою;
г)створення враження єдності у вірі або церковної спільноти там, де це не існує»(II,2).»

Наша єдність і спільність молитовних практик повинна, в першу чергу, базуватися на єдності у Христі, про яку Апостол Божий Павло благає в Першому посланні до коринтян: «Вірний Бог, що ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа, Господа нашого. Тож благаю вас, браття, Ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній!»(1Кор.1:9,10).
Єдність, до якої закликає Божий Апостол Павло - це загальна єдність, в якій ми погоджуємося у спільноті Його Сина. Зовнішня ж єдність молитовних практик з іновірцями базується на байдужості – на людині, а не на Бозі.
Спільнота вірних це не об'єднання на основі почуттів та сентиментів, але однодумців у промові Закону та Євангелія.
Наша єдність у спільноті повністю узгоджує, що Боже Слово говорить правду.
Ми не говоримо лише про розумові вправи виконування доктрин і їх систематизації. Письмо навчає свідчення Закону та Євангелія серцю людини. Людині занадто просто забруднити Євангеліє. Якщо проповідники Слова не будуть старанні, то природна релігійність може взяти верх, тому що вона завжди присутня. З часом людина почне міркувати, що вона здатна допомогти Богові у своєму спасінні, забуваючи, що це можливо лише Богу, а не людині. Боже Євангеліє є верхівкою Божого об'явлення нам, яке свідчить про виправдання лише вірою.
Спільнота вірних Божих - це підбадьорювання один одного у вірі в Євангеліє, дякуючи Богові за Його благодать, благання вкоріняти у нас віру – не жертва, але відповідь на безцінний подарунок, вчинений на хресті Голгофи.
Коли спільнота єдиновірців бере участь у молитві, то контекст і наповнення її мають на увазі одне і теж саме. Така молитва вірних – маючи в серці спільне віросповідання, діє відповідно до Слова Божого, в якому Господь каже: «Ще поправді кажу вам, що коли б двоє з вас на землі погодилися про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, - станеться їм від Мого Отця, що на небі! Бо де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані, - там Я серед них»(Мт18:19,20). Спільна молитва є те, коли люди погоджуються щодо того, що вони просять. Тому спільна молитва між християнами і не християнами не є можливою, так як це молитва до іншого створіння. Спільна молитва з іншими християнськими конфесіями також містить розрізнення розуміння певних віросповідних речей. Так, наприклад, спільна молитва з католиками чи православними буде вміщувати в собі інше вірування - співпраця з Богом, поклоніння Діві Марії і так далі, тому такі молитовні практики не є хорошою ідеєю, бо сповідання Трійці, яке ми сповідуємо, вивчаючи Святе Письмо, змінене та перекручене іншим сповіданням.
Досліджуючи грецький варіант Книги дії святих апостолів, слід зазначити, що присутній в тексті визначний артикль швидше зображує специфічність існування перших громад Божих, а не загальність. Тобто, це були громади з чітко сформованим, непохитним віросповіданням – науки Апостольської, науки Христа(Дії 2:41-42).
Взагалі, молитва з будь-ким, ще не є церковною спільнотою. Церковна спільнота це в першу чергу проповідування чистого Слова і роздавання Таїнств – Засобів Благодаті. Молитва не є засобом благодаті, але наша відповідь на ці засоби. Лише Бог дає нам наше поклоніння і молитва - це дзеркальне відображення Засобів Благодаті. Це амінь віри - наша відповідь Богу – Євангеліє то правда. Спільна молитва християнської громади свідчить про Засоби Благодаті і є віросповіданням спільноти. Вона може бути привселюдним визнанням віросповідання і проповіддю для невіруючих, але коли має місце спільна молитва громад з різним віросповіданням, то хто кому проповідує і хто кого слухає?
Тому, в моєму розумінні, молитва з іновірцями є привселюдне визнання їх бога чи богів тими ж самими, що і наш Бог. Лютерани беззаперечно повинні молитися за іновірців, а не з іновірцями, або християнськими спільнотами з іншим віросповіданням. Ми не вимагаємо одностайності в церемоніях спільнот, але доктринальна спільнота повинна бути одностайною і базуватися на Святому Письмі.
Якщо потихеньку тягнути нитку зі свитра, то він з часом розпуститься весь.
Так і доктринальна єдність правдивої спільноти – ми не можемо витягнути одне не витягуючи інше. Це веде до відкидання усього. Ми відхиляємося від церковної спільноти з іновірцями та християнськими спільнотами з неправдивим віросповіданням не тому, що ми хвальки та гордяки, але тому, щоб не порушувати Слово.
Закінчуючи питання молитовної спільноти, хотів би зауважити, що Господь нам каже про велику силу молитви Своїх вірних. Слово Боже порівнює тих, хто прохає у молитві з вірою, Божими дітьми, кажучи, що Бог зажди нам дасть по потребам і з достатком.
А також пам'ятаймо, що коли ми звертаємось до Господа у молитовній, земній спільноті, все воїнство Господне благає з нами в унісон. Але не вважайте, що я закликаю вас молитися до святих Небесних, чи до Діви Марії. Є лише один Посередник - Богом даний нам Син.

четвер, 15 жовтня 2009 р.

5) Спільнота Вівтаря.



Обговорення важливого питання, такого, як Господня Вечеря та про спільноту біля Столу Господнього, я хотів би розпочати словами Мартіна Лютера, записаними в коментарях на Послання до галатів: «Бо сектанти, які не визнають тілесної присутності Христа в причасті, звинувачують нас сьогодні в тому, що ми занадто прискіпливі, суворі та не піддатливі, оскільки, як вони кажуть, ми руйнуємо любов та гармонію між церквами, чіпляючись за одне лише вчення про причастя. Вони кажуть, що ця маленька доктрина того не важить....(І що) Це особливо так, бо вони згідні з нами по інших артикулах християнського вчення. На цей їхній аргумент ми відповідаємо разом з Павлом: «Трохи розчини квасить усе тісто!»(Гал.5:9). В філософії крихітна помилка на початку, стає величезною в кінці. Так само і в богослов'ї крихітна помилка перевертає все вчення... Бо доктрина подібна математичній точці. Тому то вона не може бути розділеною, але вона може підлягати відніманню або додаванню. З іншого боку, життя подібне фізичній точці. ЇЇ завжди можна розділити, і вона може перетворити щось. Тому-то доктрина повинна бути вічним та досконало круглим золотим кільцем без жодної тріщини, бо якщо заявиться маленька тріщинка, кільце вже не буде досконалим... Якщо б вони вірували в те, що це – Слово Боже, вони б не затівали свою гру з ним... та (розуміли би,) що єдине вчення містить всі вчення, а всі – одне, і, коли воно випадає, в кінці кінців зникає все, бо вони доповнюють одне одного та утримуються загальним зв'язком одне з одним...
Тому-то, якщо ти відкидаєш Бога в одному з артиклів віри, ти повинен відкидати Його і у всіх інших, бо Бог не розділений на безліч артиклів віри, але Він є в кожному із артикулів, та Він єдиний у всіх артикулах віри»
Наша спільнота визнає і вірує, що Таїнство Господньої Вечері з'явилося завдяки Божому Слову: «Сам Христос готує цей стіл і благословляє його. Бо жодна людина не чинить хліб і вино, поставлені перед нами, тілом і кров'ю Христа, але це робить Сам Христос, за нас розп'ятий. Ці слова промовляються вустами священика, але Божою силою і благодаттю присутні елементи є освяченими у вечері Словом, де Він промовляє: «Це – тіло Моє». І так само, як слова (Буття1:28): «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю» - були промовлені лише один раз, але є завжди дієвими у природі, так, що вона є плідною і розмножується, так само і це проголошення(Це-тіло Моє, це- кров Моя) було промовлено одного разу, але навіть до цього дня і до Його приходу воно є дієвим і чинить так, що у Вечері церков є присутніми Його правдиве тіло і кров».

«Деякі речі дуже важливі, щоб довіряти тому, що бачать очі. Іноді звичайний погляд не в змозі спіймати всього. Візьмемо, для прикладу, дитину. Вигляд немовляти радує кожного, - в крайньому випадку, спочатку. Але якщо ця дитина – наш син або дочка, то ми з вами бачимо в ньому набагато більше, ніж може побачити стороння людина. Під зовнішнім приховуються більш глибші реалії. Для інших людей це всього лише ще одна дитина, але дивлячись на нашу власну плоть та кров, ми бачимо те, чого неможливо побачити ніякими лінзами та сітчатками – такі реалії, як любов та прив'язаність.
У сьогоднішній Церкві Христовій старе судження про реальність: «Що бачиш, те і отримаєш» - не є дієвим. Якщо ми з вами бажаємо отримати нескінченні дарунки Божі – звичайний зір і розум тут не допоможуть. Бо Його дарунки мають звичайну форму – вода, слово, їжа. Але за цими Таїнствами стоїть Сам Ісус та сила Його святого Слова. І в цьому Слові – життя. Таїнство – це відчутне виявлення життєдайного Слова.
Ось чому їх називають «видимим Словом». Бо в Таїнствах невидима сила Божого Слова виявлена у видимих земних елементах. Тому в цих Таїнствах ми зустрічаємось з Ісусом. Точніше, в них Ісус зустрічає нас. І ніде більше Він не зустрічає нас настільки особисто, як в трапезі Таїнства, названого святим Причастям».

Виходячи з наведених вище цитат, ми можемо зробити висновок, наскільки важливим є Таїнство Вівтаря і наскільки Божа спільнота повинна мати в ньому єдине віросповідання.
Це Таїнство містить у собі дуже приватні стосунки з Богом, тому, як його належне прийняття, про яке говорить Біблія, так і єднання спільноти у віровизнанні, повинно займати важливе місце у житті правдивої спільноти.
Святий Августин, говорячи про Таїнство Вівтаря, наголошував: «Коли Слово поєднується з земним елементом – ми отримуємо Таїнство».
Спільнота громади, що зібралася навколо Господнього Столу - слухаючи Слова Запровадження Господньої Вечері, вірою сприймає присутність Христову і бачить її, як у порівнянні вище, ми бачимо наших плотських дітей. Під час Богослужіння, спільнота вірних, перед отриманням Божих дарунків, співає «Херувимську» пісню хвали.
Можливо ми інколи проголошуємо її слова навіть не вдумуючись в контекст, але які вони чудові і як зображують нашу «невидиму» віру: «Ми, що Херувимів тайно уявляємо і життя творящій Трійці трисвятую пісню співаємо..» - це зовсім не галюцинації, це бачення не розумом, а серцем. Вірні Божі бачать Христа посеред себе. Вони славлять Його разом з усіма небесними силами, відкриваючи свої серця: «...щоб Царя всього прийняти, якого невидимо проводжають ряди ангелів». Під час Богослужіння ми поклоняємось і славимо разом з усіма Земними і Небесними вірними невимовного, недовідомого, недосяжного Бога, Який є віковічний і незмінний і Якому: «...служать тисячі Архангелів і множество Ангелів, Херувими й Серафими, пісню перемоги співаючи, виголошуючи, викликуючи й промовляючи: «Свят, свят, свят Господь сил небесних! Повне небо і земля слави Твоєї. Благословен, хто йде в Ім’я Господнє! Спасіння на висоті!»
Тому для вірних Божих Святе Причастя є великим святом. Святом, в якому, вони мають спільноту не тільки між собою, а і з усіма вірними Землі і Неба, вихваляючи Того, Хто спускається до нас, даруючи прощення гріхів і запевняючи – ви Мої.

Слова, які проголошує пастир або якими ми славимо Бога у спільноті, це не звичайні закликання, але звуки, які мають певне значення. Так, наприклад, в різних мовах ці звуки вимовляються по-різному, але у святій спільноті і віросповідній злагоді, вони мають теж саме значення. Так само, як і слова, які промовляє до нас Ісус з Біблії - арамейською чи грецькою мовами, це не звичайні не зрозумілі заклики, але слова з певним значенням.
Книга Біблія перекладена майже на всі мови світу, але не дивлячись на це, будь-який її переклад має одне значення але звичайно, диявол і світ зацікавлений у його перекрученні.
Віросповідні книги лютеранської спільноти мають лише одне значення.
Так спільнота вірних Господу лютеран вірить у правдивість Слів Запровадження Господньої Вечері і у реальну, правдиву присутність Христа у, з і під виглядом хліба і вина, тому що вона має це значення, якого, на жаль, не мають, наприклад, Свідки Єгови, тому, що не сприймають значення слів вірою. Значення слова, для будь - якої національності, встановлюється лінгвістичним контекстом його використання.
Так, наприклад, для іноземця в спільноті єдиновірців, те, що промовляє пастир під час Господньої Вечері, тлумачиться лише у мовному контексті-«словнику спільноти». Тому не обов'язково іноземець, на рівні розуміння мови, повинен розуміти, що до нього кажуть, головне- мовне віросповідне значення промовлених слів. Спільнота вірних, спільнота віросповідання, це щось набагато більше ніж різниця мов – це єдина мова Божої Церкви, зрозуміла всім Його вірним, будь ти українець, китаєць, американець, білорус, німець або якоїсь іншої національності. Наше спільне віросповідання є словником значення наших слів. Коли пастир проголошує Слова Запровадження: «Це тіло моє» - то це є Тіло, для всіх єдиновірців будь-якого мовлення. Це значення набувається привселюдним віросповіданням у мовному контексті церковної спільноти.
Щодо спільнот з неправдивим сповіданням, то ті ж самі промовлені звуки з однаковим звучанням, наприклад, українською мовою, мають інакше значення. Ми зараз не говоримо про те, хто в що вірить чи не вірить, але про те, що людина сповідає, наприклад, виголошуючи або чуючи Слова Запровадження. Можливо, я помиляюсь, бо не володію англійською мовою, але як я чув, що, наприклад, українське слово «дай» - тобто прохання, має те саме звучання, що і американське «помри». Тому для американця наше наполегливе прохання “дай, дай, дай”, може звучати шокуючи.
Ось чому, віросповідний лютеранин, наприклад, у баптистській спільноті не буде розуміти «словника громади» і тому, участь у Господній Вечері там буде для нього не дійсна. Для того щоб брати участь у Господній Вечері у спільноті баптистів треба вивчити «їхню мову», це стосується і інших конфесій.
Не сприймайте, будь-ласка, мої слова, як заохочення, а радше навпаки, для розсудливого розуміння того, чому ми не повинні причащатися у спільноті, яка має інший «мовний словник» - інше віросповідання.
На додаток, хотів би сказати, що цей «мовний словник» стосується не тільки-но лишень спільноти Господньої Вечері, але і спільних молитовних практик, богослужінь і так далі. Всього того, що має певне відношення до віросповідання спільноти.

«Оскільки церковна спільнота(спільнота проповідниці та вівтаря) потребує і передбачає одностайність у чистому Євангелії і Таїнствах Христових, то здійснення такої церковної спільноти є урочистим, публічним і взаємним сповідуванням і визнанням православ’я одне одного(Гал.2:9). Реформаційне розуміння, що «церковна спільнота є еквівалентом доктринальної спільноти і віросповідної спільноти» не виражає нічого іншого, крім того, що було самоочевидним у християнській старожитності: «Своєю участью в Таїнствах у церкві християнин проголошує, що Віросповідання тієї церкви є його Віросповіданням. Оскільки людина не може дотримуватися двох різних Віросповідань, то вона не може причащатися у двох церквах з різними Віросповіданнями. Якщо ж хтось це все одно робить, то він або відрікається від свого Віросповідання, або взагалі немає жодного Віросповідання»(W. Elert, Eucharist and Church Fellowship, 182).
Звідси випливає, що церковна спільнота не є необов’язковою справою, як дипломатичне визнання, яке можна надати або в якому можна відмовити залежно від різних видів розсудливих міркувань. Натомість церковна спільнота існує і повинна визнаватися повсюди, де панує православ’я. З іншого боку, там, де панує інослав’я або де йому надають рівні права з православ’ям, там у церковній спільноті слід відмовляти.
Також ясно, що церковна спільнота, відповідно до своєї природи, є неподільною, - вона або дається цілком, або у ній цілком відмовляють. Вона не настає клаптиками. Дві церкви або перебувають у причасній єдності, або вони у ній не перебувають. Третього не дано. І якщо дві церкви входять у спільноту, або сопричащаються, то вони у такий спосіб стають однією причасною спільнотою, або ж однією церквою, незалежно від адміністративних відманностей. Якщо уявляти це по-іншому, думати, наприклад, що спільнота кафедри та вівтаря є лише невинною гречністю тоді, як організаційне об’єднання є набагато вагомішою «реальністью», то це означає змішувати сутність та тінь і замінювати церковною політикою правдиве Царство Євангелія».

понеділок, 12 жовтня 2009 р.

6) Спільнота доморядників Божих.


У важкі часи світової кризи хочу з вами обговорити питання матеріальної внутрішньої і зовнішньої підтримки спільноти. З біблійних цитат про земне життя спільнот віруючих ми бачимо що, не головним, але важливим питанням її існування є матеріальна підтримка. Ми бачимо, як Апостол Павло дякує за підтримку його місійної діяльності, бачимо, як він дякує цервам македонським за їх «щирість в убозтві» та ще багато прикладів братерської підтримки та допомоги один одному. Так, чудовим прикладом є співіснування в громадах, зображених у Біблії - розповідаючи нам про те, як перші християни ділилися всім – допомагаючи братам у потребах, та підтримуючи існування своєї спільноти.
Наслідування перших християн передалося і нам з вами. Так, дякувати Богу, в період відродження чистого, євангельського віросповідання в Україні, громади Української Лютеранської Церкви , мали і мають щиру підтримку від наших братів-єдиновірців зі Сполучених Штатів Америки. Це велике Боже благословення для лютеран України, за яке ми щиро дякуємо нашому Богу і братам та сестрам зі США. Але, на жаль, в деяких окремих випадках це Боже благословення з волі диявола, світу і нашої гріховної природи обернулося для УЛЦ тягарем, який важко знести. Звичайно, це не є хворобою лише Української Лютеранської Церкви, але, мабуть, усіх конфесій. Я маю на увазі те, що дехто з людей, знаючи про матеріальну підтримку яку надають единовірці зі США, намагаються скористатися цим – відвідуючи церковну спільноту, як за радянських часів Совбез, лише з думкою про якусь особисту матеріальну підтримку. Звичайно, Господь Своїх знає, як я згадував вище, але спільноту вірних також повинно турбувати це питання.
Наші громади мають чудові назви «Воскресіння», «Святого Духа», «Вознесіння» і тому подібні. Як не сумно це визнавати, але люди, про яких я говорю, з радістю ходили б до громади з назвою «Грошова винагорода». Звичайно, всі ми далекі від святості Божої і досконалості, тож молімося у спільноті, щоб Господь розчулив серця і таких людей, якщо на те Божа воля.

Ще одне питання, яке мене безпосередньо хвилює, це пожертви в громадах – я не маю на увазі лише чернігівську громаду - звіти про пожертви від всіх громад є практикою в УЛЦ.
Одного разу мені довелося почути такий вислів від вірного спільноти УЛЦ: «Поки нашу громаду підтримують зовнішньо ми будемо користуватися цією підтримкою, але коли підтримки не буде, то ми почнемо самі себе забезпечувати» - це головна думка сказаного, не слово в слово. На мою думку, це хибна позиція і напрямок. Давайте, у відповідності зі Словом Божим, поміркуємо, для чого ми матеріально підтримуємо свою громаду та допомагаємо іншим громадам, які потребують нашої допомоги.
Тому що я грішник - про це каже нам Біблія, то я дозволю собі припустити думку людини, яка вносить пожертву: «Я сьогодні пожертвую 100 гривень, а завтра мені не вистачить на якісь потреби, а пастир і так має якусь зовнішню підтримку у вигляді зарплатні та ще й на потреби громади. Дам 5 гривень-вистачить».
У Своєму Слові Господь нам каже, що ми повинні нести Євангеліє по світові, збиратися у спільноти, навколо Його Столу, слухати та досліджувати Його Слово - перебувати в ньому, любити і піклуватися один про одного. Все це і є життя спільноти. Звичайно, про нас піклується лише Господь, але Він працює через засоби. Пожертви вірних це ще один засіб, який свідчить про подяку Богові за те, що ми маємо, за те, що Він нас прийняв у свою родину. Це не оброк Богу чи жертва Йому – Богу наші гроші і матеріальна підтримка не потрібні, але це радше ще один спосіб дякуючи Йому зібратися у спільноту, для прославлення Його ймення та для отримання Його прощення, такого необхідного грішнику і праведнику водночас. Це не данина пастирю, чи єпископу, чи голові громади. Розмір пожертви не визначає віру або приналежність до певної спільноти чи ієрархії, це зовсім інший рівень. Рівень покладання на Господа, уповання на Нього – повна довіра Йому. Свою пожертву я вношу не тому, що так треба, але радше з подякою Богу за те, що Він зробив для мене і бажанням, щоб наша спільнота вірних разом чекала Його Другого Приходу.

пʼятниця, 9 жовтня 2009 р.

7) Тримаймось Христа!


На завершення я хотів би наголосити, що спільнота вірних - це щось набагато більше, ніж гурт людей, зібраних в певному місці – будь-то церковна будівля чи зала клубу, чи взагалі на свіжому повітрі. «Спільнота – це спільна участь у спасенному добрі або ж скарбах Церкви». Спільнота - це єднання, яке нам дарує Господь, вона не створюється нашим бажанням, на доказ цьому постійні війни сварки та розділення, які виникають завдяки волі диявола, світу та нашої гріховної природи. Створюючи Свою спільноту, Господь відкриває їй чисте віросповідання, яке базується тільки на Біблії - Його об'явленому Слові. Це чисте віросповідання, перевірене Словом, тримає правдиву спільноту вірних біля Христа – біля спільноти всіх єдиновірців Землі і Неба.
Тому непохитність віросповідання є такою важливою мотивацією для спільноти вірних – мотивацією, на шальках якої лежить життя.

«Ми належимо до Христової спільноти тому, що ми грішні істоти, які потребують Спасителя » - це наші основні мотивація і заохочення.

Тож тримаємося Христа, тримаємося Дороги і хай наше віросповідання не дасть нам з неї зійти. Амінь.