неділя, 13 грудня 2009 р.

Нюрнберзький процес – це не суд Божий


Як на мене, то цікава думка доцента Київського національного університету ім.
Т. Шевченка, кандидата історичних наук, Івана Патриляка.


Процес переможців над переможеними не може бути справедливим. Адже ті ж самі злочини, які здійснювала німецька армія, скоювала і англійська, і американська армії. Я вже не говорю про радянські збройні сили. У роки війни всі армії були злочинними.

У тому ж Нюрнбергзі застосовувалися тортури. Про це теж варто задуматися.

Тортури відносно обвинувачених у військових злочинах застосовували й американські слідчі. З цього приводу свого часу навіть був скандал в Конгресі США. А що вже робили СМЕРШівці, наприклад, який-небудь там товариш Бурєшніков? Інакше допитувати вони не уміли.

Тому виникає питання: що з визнаних Нюрнберггом достовірними відомостями дійсно є такими? І де гарантії того, що це швидше за все не вигадки.

Тут потрібно взяти до уваги і світову єврейську громадськість, що сказала, що це все правда і всякий, хто суперечить цьому – посібник нацистів.

Я наведу приклад. В кінці 80-х рр. Папа Іван Павло II відвідав Освенцім і встановив там пам’ятний хрест на згадку про католицьких священиків і ченців, замучених до смерті на території табору. Єврейські спільноти обурилися. Вимагали зняти цей хрест. Мовляв, там постраждали лише євреї. Вони загрожували замалювати хрест і пам’ятний знак зірками Давида. Конфлікт було вирішено лише в 2005 році, він тривав впродовж 20 років. Які поляки!? як вони могли постраждати від нацистів? Розумієте, яка логіка.

Я розумію, що за такі слова мене можуть переслідувати, в т. ч. в судовому порядку. У деяких країнах світу за це передбачена кримінальна відповідальність.

Сказали: не можна, не чіпати, а хто говорить інакше, той нацист. А те, що по самому Нюрнберзькому процесу потрібно провести ще один процес, це вже нікого не цікавить. Що сторони, які влаштували Нюрнберзький процес, заздалегідь змовилися не піднімати цілий ряд хворобливих для них тем.

Радянський Союз попросив не чіпати пакт Молотова-Риббентропа 1939 року, стверджуючи, що війну почав саме Гітлер, а не СРСР. Не піднімалася тема Катині. Не піднімалося питання масових розстрілів 1939-1941 рр. в Західній Україні і Західній Білорусії.

Британці та американці умовили не чіпати історію Мюнхенської угоди 1938 років, стверджуючи, що «це не має значення». Не чіпати питання знищення Чехословаччини.

Великобританія просила не піднімати те, що вона самовільно потопила весь французький флот, аби він не дістався німцям. Ви собі можете це уявити? 2 000 французьких моряків пішло на дно. Їх кораблі торпедували без попередження.

Не піднімалися питання знищення мирного населення Німеччини. І я вже не говорю про Хіросіму.

Природно, нацисти були злочинцями. Але від того, що Гітлер був людожером, ні Черчилль, ні Рузвельт не стали вегетаріанцями. Від того, що німецька армія скоювала злочини, їх не перестали здійснювати інші армії. І те, і те було ненормальним. Війна – це завжди ненормально.

Від себе хочу додати, що ці історичні описи ще раз нам зображують, що розуміння ідеального поняття добра та зла, в гріховному людскому розумінні слів, не існує.
Є лише єдине добро, яке виявив нам Господь у Ісусі Христі, Який і буде судити всіх Останього Дня. Тримайтесь Його живого Слова і майте мир Божий в сердцях.

середа, 9 грудня 2009 р.

Смерть буддизму та життя у Христі.



Смерть – це коротеньке слово означає припинення земного існування. Звичайно на різних мовах воно звучить по різному але людину яка чує це слово мимоволі охоплює жах. Що таке смерть і чому вона викликає такий жах? В кожної людини, особистості смерть може викликати різновид почуттів. Для маленької дитини смерть, це смерть її песика чи котика, смерть бабусі. До часу абстрактного мислення приблизно 12-14 років людина не задумується, що смерть може бути наслідком нашого гріха. Ми боїмося кінця нашого існування і всі інші страхи походять з цього. Щось у підсвідомості людини змушує знати, що людина безсмертна. Загальна загроза людської раси прагнення безсмертя. Різновиди цього пошуку різноманітні. 
Коли наші предки живі ми по справжньому не відчуваємо себе старими, бо ще є старше покоління. Коли ж наші старші помирають ми мимоволі задумуємось над ти, що ми наступні – задумуємось про смерть. Коли людина старіє, вона робить все щоб зберегти свою молодість: починає тренуватись бігом, фарбує волосся і так далі. На підсвідомому рівні це робиться, щоб стримати смерть. Коли помирають наші однолітки то це змушує нас подивитись назад на своє життя. Чи не марне воно? Чи ти робиш те у житті, що має значення? Ці події приводять нас до самоаналізу. Кожен християнин порівнює своє життя з покликом. Він задає собі питання, чи вірно я виконую поклик, який дає мені Бог? Смерть допомагає нам згадати, що наше життя є в Божих руках, а не ми самі є господарі долі. Коли нам ніщо не пригадує нашу слабкість ми віримо в це. Смерть змушує нас усвідомити, що ми нічого не контролюємо. Це допоможе нам зосередитись на Божій волі. Через невпевненість, що таке смерть люди бояться її. В більшості релігій різні поняття смерті. Люди бояться смерті тому, що придумана людьми релігія чи закон не знімають страх перед смертю. Мета цієї роботи порівняти вiдношення до смертi в буддизмi та християнствi i показати правдивий шлях до життя об’явлений всім людям у Ісусi Христi.
Буддизм – одна з найбільш не схожих і віддалених від християнства релігій, яка досить широко розповсюджена по світу, особливо в Азіатських країнах. Санскритський корінь слова “будх” значить прокинутися й знати. Буддизм був започаткований чоловіком, котрий прокинувся, звідси його і назвали Будда. Він почав своє життя десь 563 до н.е. і називався Сідхарта Гаутама, був сином заможного індійського правителя . Відповідно до легенди після ізоляції від світу в палаці свого батька, говорить легенда про “чотири плинних видовища”, він побачив літню людину, тіло пошкоджене хворобою, труп (тобто зіткнувся з неминучістю старіння, хвороби і смерті ) і ченця. Після цього у віці 29 років він побрився, залишив палац, дружину, сина і почав шестирічний пошук просвітлення. У своєму пошуку він пройшов три стадії. Він почав навчившись всьому, що міг від двох Індуських вчителів, потім приєднався до групи аскетів (зайнявся самозреченням так, що ледве не помер), що надихнуло його на практику “серединки“ між аскетизмом і самовдоволенням. Зрештою, після роздумів та концентрації (подібної до індуської раджа – йоги) він сів під дерево, відоме як дерево Бо і поклявся не вставати доки не досягне своєї мети. Потім слідувала ніч спокуси Марою, Лукавим, після чого і сталося в нього “велике пробудження”, потім він заснував чернецький ордер, який продовжував навчати на протязі 45 років. Будда не записував свого вчення. Пройшло десь 150 (чи навіть 400) років доки не з’явився перший записаний його твір, а потім їх з’явилося багато із різних. Наприклад Теравада буддизм належить до Канону Палі, написаного біля 80 року до н.е., котрий в 11 раз більший від біблії за об’ємом, тоді як Мойя Буддизм виглядає як інтенсивний список текстів, котрі називаються “сутрами” і були складені десь між 1 і 6 ст. до н.е., загалом їх понад 5000 томів.
Цікавість вчення буддизму щодо розуміння смерті в тому, що воно намагається вчитися з неї, але і втікати від неї. В кінцевому рахунку - ця втеча, це позбавлення без кінцевих перевтілень. Буддизм відкидає те, що в нас є душа, але хоча і ніщо в майбутніх реінкарнаціях не буде ідентичним до теперішнього мене, я все рівно буду собою, каже буддист. Нірвана (задути, загасити)- рамки обмеженого себе, не осягнення, неописане, неуявне і невимовне. Будда ствердив, що нірвана – то блаженство. Буддизм зрікається існування особового Бога. Нірвана – це щось, що називається божеством, але це містить в собі концепцію особовості. Нірвана – це твердь, стабільність, надійність, притулок, сховок і місце повної безпеки, - це реальна правда і верховна реалія, - це добро, вища ціль і єдине і одне поглинання наших життів, вічний прихований і необмежений мир. Якщо визначати слово нірвана як особу, котра створила всесвіт із розумним розрахунком, тоді нірвана це не Бог і буддизм – то атеїзм.
Перевтілення, або іншим словом реінкарнація, це страждання. Буддизм наголошує, що народженого в цьому світі чекають хвороби старість і нарешті смерть. Ось чому буддисти намагаються покласти край реінкарнаціям. Смерть нагадує буддисту, що ніщо не є вічне в постійно перемінливому потоці буття. Основна причина кожного нового народження, а потому і смерті, це жага майбутнього існування. Але можливо раз і назавжди звільнитися від смерті, і цього парадоксальним чином можливо досягнути в цьому житті з допомогою смерті.
“Особливо важливі положення буддійського розуміння смерті і життя після неї можливо помітити із листа Ренне(1459-1499) видатного мислителя належаного до традиції Шин “чистої землі” – однієї з основних шкіл японського буддизму. Цей лист зачитується на шинських похованнях. Багато представників цієї школи знають його на пам’ять. Основна думка листа зазначена в наступних рядках: “Так тлінне людське існування в цьому світі ! І старість, і юність минає. Тому належить швидше покласти на серце, що всього важніше є життя майбутнє – в незмінному світі і читати “нембуцу” , глибоко і повністю покладаючись на Аміду .” Загалом в цьому листі Ренне пише про смерть дещо з протиріччями. Ми знаємо що помремо, але ми не знаємо коли і як, але є шлях до безсмертя. Ренне відмічає тлінність людської природи, особливо помітну в смерті. Але він твердо впевнений, що із пут смерті можливо вирватись, найти шлях до безсмертя.
Відповідно до ідей та звичаїв щодо смерті, то вони відмінні в буддійському світі в залежності від місцевостей. Наприклад, інколи тіла не спалюють, як за звичай це прийнято у буддистів, але або кидають у річки, або ховають, або взагалі залишають в пустинній місцевості. Такі варіації обумовлені практичними мотиваціями: не скрізь є дерево, щоб спалити тіло і т.д. Також існує різноманіття уявлень про те, що відбувається після смерті людини. Загалом буддисти мають віру в те, що ми живемо більше ніж одне життя – перевтілюємось. Але деякі, особливо в 20ст., в це не вірили, навіть визнаючи свою відмінність в цьому від своїх одновірців. Одним із таких буддистів є шинський буддійський жрець Накацу Ісао : Для мене життя тільки одне, і коли воно закінчиться, це – “чиста земля”... З кінцем цього життя закінчується перебування в ілюзіях. В перевтілення, в якусь реальну форму, перевтілення ми не віруємо. Згідно з нашим (писанням), ми пливемо в океані народжень і смертей з початку нашої епохи (кальпи). В народі хтось, може бути в перевтілення і вірує, але це одиниці. Якщо ми і ведемо розмову про це, то лише як про забобони.” Загалом в перевтілення вірують більшість буддистів. Із листа Накацу Ісако ми бачимо, що не залежно від глибинних принципів, відношення до смерті скрізь в буддійському світі це різновид вірувань, звичаїв та суджень. Слід зазначити, що вже в ранніх початках традиції смерть в буддизмі розуміється, як те про що необхідно збагнути, з чого можна навчитися, те від чого необхідно втікати. Ці розуміння буддійських традицій дуже чітко прослідкуються, якщо звернути увагу на біографію Будди. З неї ми бачимо розуміння буддиста як можливо перехитрити смерть і вирватися з її пут: це суворість і твердість, які пропонують моральні якості і шляхетність, які буддисти цінують особливо в людях які вмирають спокійно з розумінням істинних, як вони кажуть, цінностей. Будда дав низку навчань, які допомагають буддисту досягнути нірвани. Це належне вчення чотирьох шляхетних правд, які навчають, що основна проблема людства є прив’язаність до чогось, жалкування за чимось, відкиньте це і будете звільнені. Восьми сторонній шлях, даний Буддою, а саме: не вбивай, не кради, не бреши, не будь безсоромним, не приймай наркотики чи вживай п’янкі напої, вірне життя, належні зусилля, контроль над емоціями, належне використання медитативної техніки. Деякі з цих правил нагадують християнину закон Божий, даний Мойсею на горі Сінай, але лютерани також знають, що виконати цей закон власними силами ми не спроможні. Буддисти намагаються природній закон, який вкарбований в людську свідомість, зобразити як довершеність людського розуму. Ці особисті приготування буддистів досить подібні на чернечі практики Православних братів християн, які намагаються “праведними” ділами виправдатись перед Богом. Але Господь нам говорить через Своє Святе Слово що: “..., бо нахил людського серця лихий від віку його молодого ..” Буття 8 : 21, тому людство не повинно своєю власною праведністю, добрими ділами, розумовими чи медитативними практиками намагатися заслужити милість Божу, чи самостійно знайти спасіння поза Творцем. Натомість всі буддисти шукають безсмертя, і смерть в їхньому житті відіграє важливу роль. Якщо всі ми смертні, кажуть вони, то бути легковажним віруючим не є належним. Згадаємо заклик Ренне:"Швидше націлитись до світу незмінного". Питання: чому ми смертні?, є ключем до розуміння смерті, який звільняє від неї. На відміну від розуміння різних культур і релігій, які намагаються дати пояснення смерті, як наприклад християнство, пояснює смерть як наслідок гріха в який впала людина, буддисти в такі роздумування загалом не вдаються, вважаючи що не має сенсу. В буддійському розумінні смерть це вічна реальність, яка в цьому світі була завжди. На зразок того, як завжди було життя. Що ж мають на увазі буддисти питаючи, чому ми помираємо? Розуміння смерті, для буддиста, це розуміння сенсу нашого існування з більш широкої точки зору, а саме побачити себе якими ми є насправді. Але одного погляду на природу реальності в буддизмі не має. Тому смерть, різні формування буддистів, розуміють по різному. Для одних це означає зрозуміти життя та смерть, які завдають нам стільки болі і в цьому маревному світі не є реальніші за будь-що, як наприклад “Лотосова сутра”, один із самих авторитетних текстів в Азії. Згідно неї немає народжень і смертей, немає існування в цьому світі з наступним помиранням – мешканці трибічного світу сприймають дійсність перекручено. Для інших буддистів розуміння чому ми вмираємо, означає побачити свою підпорядкованість незмінним природнім законам, основний з яких –“все минається”. Теравада буддизм, який розповсюджений в Шрі–Ланці і Південно - східній Азії, смерть це лише одне із проявів тлінності. Асоціація між смертю і тлінністю така сильна, що деякі буддисти Теравади з розумінням смерті позначають руйнування всіх залежних феноменів. В їх розумінні смерть, це один із проявів всеохоплюючого потоку: причинно-наслідковий взаємозв’язок утворюючий враження стабільної форми, яка з плином часу міняється та помирає, а її компоненти створюють нові форми.” Наприклад, коли ми помираємо, частина складаної в нас плоті створює бактерії, комах, тварин, землю із якої рослини живляться. Відповідно до буддійського вчення, наша свідомість – один із компонентів, з якого складено наше існування і після смерті поєднується з новими компонентами, складовими вираження іншої стабільної форми, іншого життя.
Як я вже зазначав, буддизм відкидає розуміння душі чи те, що людині властиве щось постійне. З цього витікає, що питання про участь душі після смерті відпадає автоматично. Все підлягає тлінню, але це не визначає, що смерть неможливо перемогти. Шлях до смерті лише невігластво. Саме воно і штовхає нас вести себе так, начебто ми є виключення з природного потоку речей. В буддизмі існує закон залежного існування, який зображує роль невігластва. Коли наші почуття приємні, ми бажаємо щоб їх було більше. Умови почуттів чуттєвий досвід, який можливий коли є органи почуттів. Буддисти зображують шість органів почуттів: очі, вуха, ніс, язик, тіло і думка. З думкою поєднані такі почуття як гнів. Умови почуттів психофізичне існування до якого приводить егоцентричне пізнання. Розуміння тління і невігластва для пояснення смерті в буддизмі є необхідні, але для розуміння питання чому одні помирають раніше, а інші пізніше, цього не достатньо. Для роз’яснення цього питання існує кармічний закон. Основна думка цього закону – розрахунок прийде, що посієш те і пожнеш. Не зрозумівши закону карми неможливо зрозуміти, як пояснюють буддисти, чому людина помирає певним чином. “Розповідь буддистів про смерть Махамагалани, одного з кращих учнів Будди, який досяг просвітлення вже через тиждень після того, як Будда його вперше настановив, є гарним прикладом для пояснення цього питання. У розповіді йдеться мова про те, що на Махамагалану напали грабіжники і вбили, а тіло, спотворили до невпізнання. Закон карми має велике етичне значення. З його допомогою можливо, знаючи теперішнє, бачити та судити про майбутнє. Історія Махамагалани зображує нам один із аспектів позитивної ролі смерті. Образ смерті Махамагалани відповідав його гріху в попередньому стані його існування. За свій тяжкий гріх він довго страждав в пеклі, але не викупив його повністю.” Смерть це один варіантів кармінного закону відплати. Вона зменшує вантаж тяжкої карми.
Цей опис мені дуже нагадує мені одне із основних вчень Римо–католицької церкви про чистилище, де перебуває душа певний період часу в залежності від скоєних гріхів. Відповідно до цього вчення людина, яка отримали Божу благодать, але не досягла духовної досконалості, потрапляє до чистилища. Основний біблійний текст на якому базують свою доктрину Римо-Католики є апокрифічна книга 2Мак.12:43-45, де згадується молитва про мертвих. Флорентійський Собор1439 року прийняв доктрину про чистилище. Згідно цієї доктрини прощення гріхів може бути досягнуто трьома різними способами: через беззастережне прощення зі сторони Бога, через страждання і споєння спокуту вальних добрих діл і через правдиве каяття. Бог може нас простити без усяких умов, але Він вимагає від нас правдивого каяття і добрих діл як ознаку прощення в цьому житті. Оскільки в чистилищі душа не може скоювати спокутувальних діл, вона може очиститися через пасивне страждання. Разом з тим існує три засоби, завдяки яким віруючі тут, на землі, можуть допомогти душам, що знаходяться в чистилищі в їх просуванню на шляху до неба: це меса, молитви та добрі справи. Ці три засоби скорочують час, на протязі якого випробовувані в чистилищі страждання повністю досягають цілі – душа переходить на небо. Ідея чистилища звісно суперечить багатьом текстам Святого Письма, як наприклад Гал. 3:1-14 чи Еф.2: 8-9, та іншим. Звісно вчення про чистилище є привабливе для людини, коли вона задумується над питанням, що лише віра веде на небеса - їй звичайно здається несправедливе те, що ми вільно та дарма, благодаттю Божою допущені на небеса, завдяки тільки нашій вірі. На її думку кожен з нас повинен хоча б трошки постраждати за свої гріхи. Слава Богу, що ми – лютерани, маємо тверду впевненість у нашому спасінні і ця впевненість базується не на наших добрих справах перед Богом, чи якихось тілесних вправах, чи смертних стрибках в різні реінкарнації з низу до верху, але наше спасіння в Ісусі Христі, який є правдивий Бог і правдива людина. Він нас викупив не з діл праведності, що ми учинили, але завдяки Своїй Батьківській любові. Всі ж зусилля буддиста направлені на своє само врятування, його розумові та моральні властивості. І саме цікаве є те. Що на цьому шляху смерть є станом очищення.
В збірнику промов Будди Дхаммападі сказано, що “знаючі не помирають”. Згідно одного з коментарів на це місце: “Мова не про те, що знаючі, тобто ті хто осягнув природу дійсності, вільні від слабкості та смерті. Слабкість та смерть не минають нікого. Задум такий : для незнаючих, на відміну від знаючих, колесо життя та смерті нероздільно. Отож в незалежності від того, живі незнаючі, в певному розумінні слова, чи ні, вони вважають себе мертвими, бо не звільняються від народження. Знаючі, отримавши знання за короткий час, досягли просвітлення і в другому та третьому житті не народжуються. Відповідно, в незалежності від того, живі чи ні знаючі, в певному розумінні слова, вони не помирають”. Цей коментар нагадав мені певні ідеї Платона, одного з перших гігантів раціоналізму, а саме ідею роз’єднання душі і тіла і так званої “Травми народження”. Він казав, що об’єктом справжнього знання є те що є, таке знання не можливе де душа ув’язнена тілом. Коли душа звільняється в смерті, то приходить до абсолютного знання.
Буддизм пояснює те, що смерть залежить не від зовнішніх обставин, але від стану розуму в період смерті. Щоб померти( добре), треба вести гарне релігійне життя, з допомогою різних релігійних практик виправляти вольові та емоційні вади. При (добрій) смерті людина розуміє те, що трапляється і не боїться вмирати – вона спокійна.
За звичай смерть буддисти визначають тоді, коли тіло більше не спроможне підтримувати психологічні процеси, особливо свідомість. Те що трапляється з тілесними та духовними аспектами перед моментом смерті і, безпосередньо, після нього, буддистів дуже цікавить. Слід зазначити, що помирання та смерть, для буддиста, не одне і теж. Для багатьох буддистів помирання це не мить, але процес, який має різні стадії: поступове віддалення свідомості від почуттів, зупинка дихання, розклад трупа. За визначенням буддистів, коли тіло людини та компоненти свідомого життя втрачають причинний зв’язок, основа останніх входить в “проміжний стан” між смертю та наступним народженням. В буддизмі щодо цього стану багато дискусій. Основні питання щодо нього, яка його природа, подовженість, і що в цей час проходить з індивідуумом.
“В Теравада буддизмі, який, в більшості поширений на Шрі-Ланці та в Південно – Східній Азії, даному періоду приділяється відносно мало уваги – тільки подовженість його визначається як триваючий до семи днів термін. Найбільш детально опис цього “проміжного стану” описується в Тибетському буддизмі і описується в “Книзі Мертвих”. Ця книга є типовими роздумами про час після смерті, для Тибетських і Південно – Азіатських традицій. В ній міститься опис трьох стадій помирання: 1) Помираючий отримує можливість досягти звільнення, об’єднавшись з “Початковим Світлом”, але цим можуть скористуватись лише деякі. 2) Свідомість отримує “ментальне тіло”, форма якого схожа з тілом, яке було при житті – в свідомості з’являються різні Будди і перед людиною відкривається новий шанс досягти з Буддою духовного єднання. Але більшість людей, на жаль, втрачають цю можливість, кажуть вони. Вони під тиском власної гріховності, втікають від цих видінь. 3) Свідомість приймає фізичний стан, хоча ще поки тонке тіло воно може намагатися ввійти в попереднє тіло, але це є неможливо. Тоді його, згідно з вчинками попереднього життя, судить “володар смерті”, зважуючи злі та добрі діла.” Більшість з буддистів впевнені, що поки померлий знаходиться в цьому “проміжному стані”, йому можна допомогти. Наприклад в Шрі–Ланці є звичай на сьомий день після смерті сім’я приносить монахам в дарунок їжу. Наївшись монахи кажуть. Що цей дарунок приносить померлому користь. Пізніше монахи читають (проповідь).Вважається, що заслуга від насичення монахів і від вислуховування (проповіді) передається померлому. Ця заслуга, нібито, допомагає померлому досягти кращого народження знову”.
Якщо розглянути це питання з християнської точки зору, то воно досить сильно нагадує середньовічну спокутувальну систему Римо – католицької церкви. В буддизмі спокутування родичів, знайомих та друзів померлого може йому допомогти. “Для цього потрібно поститись, виконувати заповіді. Вимити і очистити тіло і надіти чистий, свіжий одяг. Якщо виконати перераховане, то померлий буде звільнений від страждань, піднесений на небеса і досягне “нірвани.” Також духовно звеличена людина може допомогти тому, хто в “проміжному стані” - порадою, схваленням чи визначеними практиками, змінюючи його духовну природу. Одразу пригадуються католицькі монастирі середньовіччя і їх спокутувальна систем, але ще більше возвеличуючи людину, роблячи її поєднану з Богом.
Книжка “Тантра поєднання сонця і луни” вміщає ритуальні вказівки про те, як покращити майбутнє народження людини. Загалом, людина може відродитися серед шести видів живих істот, каже вона; боги, напівбоги, люди, тварини, голодні душі, мешканці пекла. В якому з цих видів відродиться людина залежить від скоєних нею вчинків у попередніх життях. Багато буддійських текстів визначають вчинки які потрібні, щоб народитися знову в кращому із вказаних видів.” Наприклад , серед богів, напівбогів, людей життя без насилля веде к довгому життю, але насилля до конкретного. Як наслідок потрібно утримуватись від насилля”. Загалом всі нагороди карми нагадують дії наслідком яких вони є: страждання від гріха, щастя від добрих діл. Якщо брати загалом, то це нагадує християнське розуміння гріха і виправдання добрими ділами в деяких конфесіях. Але буддист не має повної втіхи і впевненості – всі нагороди карми, як і вся сансара, не існують вічно, В якому б із шести видів людина б не народилася вона все одно помре. Вмирають всі: і мешканці пекла, і люди, і боги самих небес. В кінцевому рахунку, народитися в будь- якій із шести сфер погано, оскільки народженого чекає смерть. Лише просвітлення дає можливість буддисту уникнути смерті, хоча думки що до того де і як воно відбувається розбіжні. “Чиста земля” Будди навчає, що є два шляхи: 1) Людина може довго і поступово виробляти якості, необхідні, щоб стати Буддою, 2)Людина може прийняти поміч одного із великих Бет Хісатф – того, хто здобув просвітлення і може повернутися з того світу, щоб допомогти людям досягти мети, тобто народитися в створеній тим блаженній землі, без зусиль досягнувши в наступному житті просвітлення.
“Не всі описи “ Блаженної землі” викличуть захоплення. Слід зазначити, що краса її не природна: дерева зроблені із коштовностей, басейни – штучні і т.д. Її описи фактично протиставлять себе нашому життю на землі в цьому світі. Наш світ природній, а той штучно створений. Наш світ заповнений стражданнями – той всякими радіннями. В нашому світі все підлягає тлінню, в тому світі все постійне. Життя в “Блаженній землі” це, по суті, не продовження цього життя, але початок нового. Життя повністю протилежне “нірвані”, але досягти “нірвани” можливо вже тут, на землі. Слово “нірвана” буквально значить тушіння. Мова йде про тушіння наших нахилів до вчинків, які ведуть до нових перевтілень. Якщо в нашому світі все тлінне і перехідне, то “нірвану” визначають як постійність і стабільність, тобто причинно – наслідкові закони там не діють. Живучий в нашому житті помирає, але в “нірвані” смерті не має, кажуть буддисти. Наш світ це страждання – “нірвана” це блаженство.

На відміну від самовиправдання буддиста кожен віруючий християнин вірує, що за страждання цього світу, які виникли як наслідок нашого гріха, взяв на себе наш Добрий Пастир – Ісус Христос, який каже своїм вірним, через Святого Духа, що Він кожну сльозу з очей ваших витре. Тільки Він є нашим правдивим спасителем, а не ми самі можемо чогось досягти, чи наші релігійно – досвідчені родичі. Як і в буддизмі ми дійсно звільняємось від нашого гріха через смерть, але смерть не нашу, але смерть Христову на Голгофському Хресті і Його воскресінні.
Християнська віра покладає надію щодо життя не на свої власні зусилля, не на розумові здібності, не на вибраність народу, але на померлого і воскреслого Бога – Ісуса Христа. У вселенській битві Христос вийшов переможцем. Це був бій зі смертю, в якому Христос одержав перемогу власною смертю на Хресті і воскресінням. Хрест не є трагедією, але тріумф. Він увінчав успіх Ісуса – Боговтіленого царя.
Як нам відомо зі Святого Письма цар Ірод зовсім не збирався поклонятися немовляті Ісусу, як це зробили мудреці зі сходу. Побиття немовлят, яке влаштував Ірод пізніше, зобразило його справжні наміри. Так хрест кинув свою тінь на Господа життя вже у віці немовляти. Цей кривавий епізод був тінню того, що чекало Ісуса. Попереду замаячила смерть. Правдивий Бог і одноразово правдива людина зійшов на землю для спасіння людства, з яким Він пов’язав свою долю. Смертний вирок було проголошено всьому людству і смерть Бога була єдиним засобом звільнити людський рід від нього. Полонене гріхом людство було в’язнем у смерті і тому смерть повинна була вмерти. Але ціною того було життя – життя Бога, втіленого в Ісусі. Він не міг уникнути смерті. Він прийшов, як Він сам стверджував, саме з цією ціллю: “ Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох”. Його сила була виявлена в слабкості, а Його слава – в приниженні. Корона Його була із терну, а Його престолом був дерев’яний хрест. Ставши жертвою, Він здобув для нас перемогу. Поразкою Він завоював все. Смерть була Його долею, а хрест – Його призначенням.
Коли Ісус прийшов до річки, щоб охреститися, Іван відмовив кажучи: “Я повинен христитись від Тебе, і чи Тобі йти до мене?”. Християни знають, що мав на увазі Іван. Крім того, оскільки у Ісуса не було гріхів, в яких потрібно було б сповідатися, навіщо йому було потрібне Іванове хрещення? Ісус наполягав на хрещенні в будь-якому випадку кажучи: ”Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю праведність”. Християнам зрозуміло, що він наполягав на хрещенні, щоб понести нашу провину за нас, так – як ми самостійно зробити цього були не спроможні, як це намагаються зробити різні релігії і деякі християнські конфесії. Для нашого життя Він повинен був вмерти нашою смертю і Він виконав це на Хресті. В кінці кінців, Він випустив дух, після довгих годин тортур та ганьби на Хресті: “ А Він ранений був за наші гріхи, за наші провини Він мучений був, - кара на Ньому була за наш мир, Його ж ранами нас оздоровлено!”, каже через Святого Духа пророк Ісая. Ісус помер чужою смертю, Це була наша смерть, але вона принесла нам життя. І тому Його Хрищення, скоєне над Ним, це наше хрищення. Своїм хрищенням в річці Йордані Ісус взяв на себе обов’язок відносно гріхів світу. Тоді Він сприйняв Свій хрест настільки ж реально, наскільки це було пізніше, коли солдати Пилата навантажили хрест на Його плечі. В Йордані, безгрішний Син Божий прийняв на Себе всі наші гріхи. Жеребок був кинутий. Призначення Ісуса було стверджено печаткою води Його Хрищення. В Йордані Господь життя героїчно вступив в обійми смерті. Отже Хрищення Ісуса неминуче вказувало на Його смерть. Маючи вибір, ні одна людина не вибере, добровільно, смерть на хресті. Ніхто з гріховних людей не віддасть перевагу слабкості, мукам і скорботі замість сили, влади та визнання. Гріховна людина завжди вибирає шлях слави, а не шлях хреста. Так сталося з тих пір, коли наші прабатьки Адам та Єва піддалися спокусі диявола. “Між водою і кров’ю, між річкою та хрестом проходить ланцюг – смерть. Смерть Бога заради життя світу. Воістину, в Христі ми маємо життя, але воно починається тільки після смерті Ісуса. Цей незрозумілий і непереконливий, для людей, хрест Ісуса являється серцем і суттю християнської віри. Будь-яка інша реальність витікає звідси” . В цьому світі, який гине, у нас не має іншої надії, тільки хрест і його сутність – смерть Бога заради життя світу.
З часів гріхопадіння світ завжди знаходився на краю смерті. І ми нічим не відрізняємось від наших пращурів. Помираючи, щоб жити, християни все одно помирають, але в нашій – християнській смерті висновок життя – життя Ісуса Христа, сама плоть Якого являється життям для нас у Господній Вечері. Смерть не обійти. Ви можете померти одні в цьому світі, або померти в Ісусі. Ви можете прожити життя на власний розсуд, а можете з Христом. Ваш власний шлях веде через життя до смерті. Його шлях веде через смерть до життя, і це вічне життя з Ним Він нам об’явить Останнього Дня.

четвер, 26 листопада 2009 р.

Підсунили свиню?


Експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) підозрюють у корупційних зв’язках з виробниками вакцин від «каліфорнійського» грипу. Як повідомляє NEWru.com, журналісти данської газети Information вивчали зв’язки експертів ВООЗ з провідними світовими фармацевтичними компаніями, які збагатилися на продажу препаратів проти цієї хвороби. З’ясувалося, наприклад, що багато вчених, які засідають у різних комітетах ВООЗ, ретельно приховують той факт, що вони одержують гроші від фірм-гігантів світової фармакології.

На тлі глобальної економічної кризи завдяки паніці, яка охопила світ у зв’язку з пандемією «каліфорнійського» грипу, фармацевтичні заводи працюють у чотири зміни, потужностей не вистачає, – пише УНІАН.

Тим часом на даний момент за офіційною статистикою, жертвами грипу A/H1N1 стали 6 тис. осіб, тоді як середня щорічна смертність під час епідемій «традиційних» різновидів грипу сягає півмільйона.

Причина гіпертрофованої реакції світу на не такий вже небезпечний грип A/H1N1, як вважають опитані данською газетою фахівці, полягає в успішній піар-кампанії, проведеній експертами ВООЗ. Деякі з них у прямому сенсі перебувають на службі у виробників вакцини.

За даними газети, ВООЗ оголосила пандемію грипу A/H1N1 під тиском групи радників цієї організації на чолі з голландським доктором Альбертом Остенхаусом. Нині уряд Нідерландів проводить екстрене розслідування його діяльності, оскільки стало відомо, що він одержує зарплату в декількох компаніях, які виробляють вакцину проти «каліфорнійського» грипу.

Багато інших радників ВООЗ, які наполягали на оголошенні грипу A/H1N1 пандемією, також є платними радниками фармацевтичних гігантів Roche, RW Johnson, SmithKline і Beecham Glaxo Wellcome, що одержали левову частку замовлень на виготовлення вакцин. Підсумком тиску цих експертів стала резолюція ВООЗ від 7 липня цього року, що дала старт небаченої кампанії масової вакцинації, відзначає газета.

Тим часом прес-секретар ВООЗ Грегорі Хертл, коментуючи статтю в Information, відзначив, що неможливо відмовитися від послуг провідних світових фахівців лише на тій підставі, що вони фінансово зацікавлені в просуванні тієї чи іншої стратегії боротьби з різними захворюваннями.

вівторок, 17 листопада 2009 р.

Православ`я не означає богословської досконалості.


"Ніхто-бо не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона - Ісус Христос"(1Кор.3:11).

"Основні правила шахової гри можна вивчити за п`ять хвилин, але це не зробить вас гросмейстером. Відповідно й православ`я (антонім інослав`я) є простим мінімумом, стартовою точкою, підлогою, а не стелею. Воно означає дотримування всіх статей віри неспотвореними і не допускати, щоби щось їм суперечило. Водночас православний учитель може цілком помилятися у своєму розумінні того або іншого Біблійного тексту, - і справді, де той богослов, чий розум є цілковито вільним від ексцентричних понять? Не кожна помилка є одразу єретичною або такою, що ділить церкву. На основі 1Кор.3:11-15 Апостол навчає про дуже потрібну в цьому відношенні м`якість.
Гергард та інші старі лютерани лаяли єнтузіастів за те, що вони дотримувалися того, що кожна Біблійна заява була статтею віри, а отже й пункт, що апокрифічний "пес Товита махав хвостом"(Процитовано у К.Ф.В. Вальтера "True Visible Church"). Лютерани ж навпаки, розрізняли статті віри, які були необхідні для спасіння та інші, які містили Біблійні деталі й відгалудження, про які можна не знати і навіть помилятися без прямої шкоди для віри. Звичайно, коли людина довідається про щось, представлене як факт у Писанні, то свободи заперечувати це вже немає, бо тоді вона опиралася б натхненню та владі Божого Святого Слова - справді головній статті віри".

"Церква та її спільнота, служіння і управління"
Курт Е. Маркворт

четвер, 5 листопада 2009 р.

Трохи гумору про "Свиногрипп"


Якщо з ранку виглядаєш ось так, варто задуматись чи слід тобі йти на роботу, та ще й без пов`язки на обличчі...))).

понеділок, 26 жовтня 2009 р.

Собор УЛЦ в Кременці.











21-22 жовтня 2009р в церковному приміщенні кременецької громади відбувся XVIII Собор Української Лютеранської Церкви. На Соборі пастирі та миряни УЛЦ обговорили важливі питання існування Церкви та її діяльність - це, в першу чергу, розповсюдження Божої Євангелії по українській землі. На Соборі було рукопокладено на пастирське служіння в місто Малин брата у Христі Дмитра Дідківського. Присутні делегати побажали брату у Христі рясних Божих благословень, а більш досвідчені пастори заохотили бути бадьорим в будь-яких випробуваннях світу та хитрощів диявольських та триматися лише Христа.

субота, 24 жовтня 2009 р.

«Вірую у спільноту всіх святих»


«І вони перебували в науці апостольській та в спільноті братерській, і в
ламанні хліба, та в молитвах» (Дії2:42).



«Вірую у спільноту всіх святих»

Есе Соборові УЛЦ,
місто Кременець, 21 жовтня 2009року.


Доповідач: пастир громади Української Лютеранської Церкви «Святого Апостола Андрія Первозваного» в місті Чернігові, Кудрик Сергій.


Вступ

Дорогі у Христі, слава Ісусу Христу!
З ласки Божої, хотів би запропонувати до вашої уваги мої дослідження теми, яка є досить важливою і актуальною для правдивої Христової Церкви - тема спільноти.
Власне, тема і має назву: «Вірую в спільноту всіх святих».
Отже, починаючи дослідження цієї теми, я хотів би отримати визначення для себе і для вас, яке розуміння містить у собі слово спільнота.
В «інтернетівському» українському словнику читаю визначення, що слово спільнота або спільність визначається як: 1) Однаковість для всіх; те загальне, що притаманне кожному з порівнюваних явищ. 2)Нерозривний зв'язок, єдність. 3) Об'єднання людей, згуртованих спільними умовами життя, метою, інтересами.
За даними визначеннями ми можемо уявити собі безліч спільнот, які існують у світі. Перераховувати їх, звичайно, не має сенсу, та й загалом це не є метою моєї роботи, але для порівняння, безпосередньо, з християнською спільнотою я хотів би розглянути деякі типи спільнот.
Перша з них, на яку я хотів би звернути увагу, мабуть, сама розповсюджена у світі, спільнота шанувальників футболу - фанатів, як їх ще називають. Мабуть, я не відкрию великої таємниці, говорячи, що серед християн є багато членів, якщо не фан-клубів або, борони Боже, “ультрас”, то простих телевізійних уболівальників. Усі ці групи створюють певну спільноту вболівальників з різним темпераментом поведінки, які мають надію, що саме їхній улюбленій команді сьогодні пощастить і вона, можливо, переможе супротивників. Кожна з таких груп вболіває за якийсь певний клуб і байдужа до інших або, якщо точніше, то і ворожа. Пік їхньої віри і надії, в переважній більшості, припадає саме на певні дні, які визначені графіком змагань улюбленої команди.

До другої категорії людських спільнот я хотів би віднести так званих меломанів-людей, які з захопленням слухають певний музичний стиль і насолоджуються його звучанням.
У цих спільнотах, як правило, велику роль відіграє сучасність і «модність» музичних виконань. В свої юні роки я був великим прихильником певних музичних гуртів і постійним відвідувачем дискотек. На дискотеку, як правило, ми збиралися групками – так ставши колом і танцювали на танцмайданчику. Я пригадую випадки, коли наша групка, як загалом і інші, мовчки йшла з танцмайданчику, навіть якщо музика продовжувала грати. «Відстій» - чулися голоси і це було ніби сигналом. Цікавим є те, що навіть якщо музика тобі і подобалася, то ти все одно, залишав танцмайданчик, бо так зробила твоя спільнота. В ті часи були шанувальники таких музичних гуртів, як «Ласкавий Травень», «Комбінація» та інших, які обливались слізьми на концертах та голосно повторюючи волали кожне слово за виконавцями. Зараз часи змінились, описані шанувальники подорослішали і, мабуть, лише з посмішкою згадують ті юні часи. Сучасна підростаюча молодь вибирає для себе інших кумирів і знову сльози, знову повторювання тексту пісні за кумиром, знову волання...
Приклади цих двох спільнот я навів не випадково. По - перше, до кожної з них я, в певний час, належав і знаю їх не зі слів і тому мені це, можливо, допоможе ширше розкрити таке Боже формування і благословення, як спільнота віруючих. Християнська спільнота це в першу чергу духовне єднання людей, яких покликано зі світу цього. Це не космічний корабель, який вмістив у себе певну кількість віруючих для здійснення міжгалактичних подорожей, але це єднання містить у собі людей, які змінили («Metanoeite» - повна зміна(грецька) свої погляди та свідомість в бік Христа.

«На відміну від тих взаємин і соціальних відносин, про які нам відомо з людської природи та культури, спільнота Церкви унікальним чином формується Божественними Особами всередені Святої Трійці (пор. Ів.17:21-24). Саме через Слово, Яке сталося плотью, повне благодаті та правди(Ів.1:14), ми властиво стаємо «учасниками Божої Істоти(2Петр.1:4). Оскільки Бог є любов(1Ів. 4:8, 16), то спільнота Церкви постає з Божественної любові та виростає до ще повнішої участі в ній і в іще більшому взаємному вправлянні в тій любові, яка відповідає і яку в нас розпалює Божественна любов(1Ів.1:5-9; 4:7-21, Ів.15:9-10, 1Кор. 13, Еф. 3:14-4:16, 2Петр. 1: 3-7)».

Змінена Богом свідомість спонукає нас любити Його і дякувати за все, що ми маємо і також вона є рушійною силою у нашій любові до ближніх. Наш Господь нам каже: « Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» ( Лк. 10:27).
Також Він промовляє: «Любіть ворогів своїх, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить» (Лк.6:27,28). Отже, на противагу байдужості та агресивності таких спільнот, як футбольні вболівальники, християнська спільнота - це спільнота любові - звичайно, тільки з Божою допомогою. Зрозуміло, що це визначення не слід сприймати в чорно-білому кольорі – так як всі присутні розуміють, що бувають як різні вболівальники, так і різні християни, про останніх ми ще поговоримо пізніше, але християнська спільнота - це група об'єднана на очищення, висвітлення, якщо можна так сказати. Це живий суцільний організм, який в поєднанні з Божою силою, самовдосконалюється на життя вічне з Богом.

«В (Апостольському) Символі віри вписані слова (спільнота святих). Цей вираз Аугсбурзьке віросповідання пояснює в артикулах 7 та 8 як зібрання і громаду святих або істино віруючих. Це можна зрозуміти у використанні до істиних та живих членів Церкви Христової, а також до Церкви, яка в цьому житті продовжує битися під хрестом і яка вже святкує перемогу на Небесах, отриману в (цих) протиріччях: «Але ви приступили до гори Сіонської, і до міста Бога Живого, до Єрусалиму небесного, і до десятків тисяч Анголів» (Евр.12:22).
Деякі намагаються провести розрізнення між артикулом католицької Церкви та спільнотою святих. Але насправді вони вишукують зачіпку на стеблі тростини і намагаються втягнути Церкву Христову в непотрібні суперечки, і тому з'єднаємо ці дві частини одного і того ж артикулу; таким чином, пояснення буде більш зрозумілим та(предмет) стане для нас повною втіхою, якщо ми обміркуємо його і будемо вірувати в те, що ми також маємо свою частку серед святих, які вже прославлені на Небесах.
Щодо визначення розуміння правдивої спільноти Божої – Церкви, то слід виділити два аспекти:
1)Обітниця про те, що Бог завжди бажає із непотребу цього світу через служіння Слова і Таїнств зібрати Церкву та зберегти її в будь-якому місці цього світу до кінця віку. Багато свідоцтв із Писання говорять про це. 2) Належить також розглянути вчення про те, що кожна людина, якій належить бути спасенною, повинна бути членом і громадянином католицької та апостольської Церкви, і що люди, які знаходяться поза Церквою, відлучені від Христа, від Бога(та) Його благодаті і надії на вічне спасіння. Про це свідчать численні уривки зі Слова Божого, тому на основі цих уривків можна просто та правильно визначити: «Поза Церквою немає спасіння».

Віра християнської спільноті тверда та стала, якщо вона має за основу - за наріжний камінь, тільки Христа, та покладається тільки на Нього, а не на успішність пастиря, окремих представників спільноти або певні події.
Ми визнаємо, що віра християн не така сама, як лінія биття серця у померлого на кардіологічному обладнанні – пряма. Людина жива, тому і віра жива. Вона то підіймається високо в гору, то трохи, а інколи і досить низько, спускається вниз, але саме в братерській спільноті всіх святих ця віра зміцнюється у Божому Слові і тримаючись Його та Тіла і Крові – вона не згасає.

«Картина духовного знання, яке збудував Бог у Церкві, істинно чудова і славетна. Блаженне місто Єрусалим, створене на Небесах, збудоване із живих каменів. Це каміння від природи не є відшліфоване, але воно шліфується під дією напруги, тиску та всіляких випробувань на землі; кожний камінь підігнаний до свого місця і всі вони викладені руками ремісника. А наріжним каменем та фундаментом являється Сам Христос, посланий Отцем, щоб каміння, яке само по собі мертве, прийняло від Нього життя та Духа, будучи покладеним на Нього. Він також є міцним фундаментом Своєї Церкви, так що навіть «ворота пекла не здатні подолати (її)». А оскільки є наріжний камінь, Він надійно скріплює разом стіни, з'єднуючи їх Собою, внаслідок чого будівля не руйнується і ніколи не тріскається».

Трохи вище я згадував про свої молоді роки та не популярні, серед певних груп-спільнот, музичні композиції. На жаль, мені доводилося чути вислови про непопулярність християнства, про існування більш новітніх спільнот з прогресивними ідеями, що християнство - це глупота, мовою підлітків – «відстій». Мовляв, до християнської спільноти зараз ходити не дуже модно, бо там нудна музика та інше. Або навпаки - інша крайність, заклики до повернення у спільноту «рідної віри» - відвертого поганства. Щодо першого визначення, то ще Апостол Божий Павло промовив більш ніж дві тисячі років тому виразні слова: «Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, -то глупота, а для нас, що спасаємось, - Сила Божа!» і далі продовжив – «Де мудрий? Де книжник?
Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту?»
( 1Кор.1:18, 20). До другої поганської спільноти Господь Сам промовляє у Першій Заповіді та наголошує у Своїм Слові: «Я Господь Бог твій і іншому слави Своєї не дам».
На завершення вступу я хотів би поговорити про емоційний характер спільнот. Я не випадково на початку роботи згадав про таке радикальне угрупування футбольних вболівальників, як «ультрас».
Для тих, хто ніколи не цікавився футболом зазначу, що це група, яка шукає «пригод» як під час футбольного матчу, так і після нього. Свій емоційний стан, підігрітий, як правило, алкоголем або наркотиками, члени групи випліскують в бійках з опонентами або випадковими людьми, погромами і так далі. Звичайно, їх важко порівняти з будь-якою християнською спільнотою в розумінні агресивності та негативної поведінки, але, можливо, їх емоційний стан, в певній мірі, може нам і нагадати певні християнські харизматичні спільноти. Давайте поміркуємо, чи Бог вимагає від своєї спільноти показного екстазу нашої віри? Чи не каже Він нам, що досліджує нас не за зовнішніми ознаками, а внутрішньо - досліджуючи нашу віру в серці? То хіба християнська спільнота повинна заохочувати людей «докричатися до Бога»? Він поруч. Він бачить все. У церковній спільноті Він служить нам, а не ми задобрюємо Його своєю істерією.

1) Біблійні спільнони та їх співіснування.


Трохи пояснивши своє розуміння спільноти та християнської-Земної спільноти, я хотів би з вами дослідити біблійні спільноти та їх вірування, співіснування та інше. Давайте перенесемося на самий початок людського існування – у «гості» до наших прабатьків Адама та Єви. Чи мали вони спільноту? - беззаперечно, бо вони перебували у повній Божій славі, мали первинно Його образ і подобу, та турбувалися всім навколишнім творивом: «І взяв Бог людину, і в еденському раї вмістив був її, щоб порала його та його доглядала»(Буття2:15). Після гріхопадіння наші, вже грішні, прабатьки все одно продовжують вірити Богу згідно з Його євангельською промовою в особливості - Буття 3:15, тримаються спільноти і вчать цього дітей. Господь в Новому Заповіті проголосив своїм вірним: «Бо де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані, - там Я серед них» (Мт. 18:20).
Отже, ми можемо з впевненістю визначити, що перша Божа родина, маючи віру в Його Добру Звістку, була також і першою правовірною спільнотою віруючих.
Минаючи період Божих вірних патріархів Авраама, Ісака і Якова , я хотів би зупинитися на ще одній спільноті вірних в часи Мойсея. В Книзі Вихід, зокрема починаючи з розділу 12, ми читаємо про те, що Господь, через Мойсея та Аарона, його брата, проголошує Свій наказ про Пасху промовляючи на початку: «Скажіть усій ізраїльській громаді, говорячи...» (Вих. 12:3а), тим самим даючи нам зрозуміти, що Божі вірні мають особливу Його опіку - цю опіку ми маємо зараз у Христі. Цікавим для дослідження Божої родини - Його спільноти, є вірш 2 розділу 16 тієї ж таки Книги Вихід:
«І стала ремствувати вся громада Ізраїлевих синів на Мойсея та на Аарона в пустині» - зіпсована наша сутність. В контексті уривку ми бачимо, що благословенна Богом громада дуже швидко починає забувати всі Його піклування про неї, всю Його працю. Як це всім нам близько – ми не постійні, ми маловіри, ми забудьки. Слава Богу, що Він вірний до навпаки! Господь милосердний! Тому псалмоспівець проголошує до всіх вірних Богу спільнот: «Заспівайте для Господа пісню нову, Йому слава на зборах святих!»(Пс.149:1).
Книга Левит, в контексті 4 розділу, розповідає нам про те, що всі є грішниками, навіть вибрані Божі, бо «нема праведного ні одного» - проголошує нам святе Письмо. У вірші 13, Господь навіть припускає ситуацію, що вся спільнота може бути введена в оману і помилково згрішити: «А коли вся Ізраїлева громада помилково згрішить, і діло буде затаєне з очей зборів, і зроблять що проти якої зо всіх Господніх заповідей, чого не можна робити і завинять, а гріх буде пізнаний, що вини згрішили ним»(Лев.4:13а) - говорить Господь і дає спосіб очищення від гріха у крові бичка, яка є прототипом невинної жертви Агнця Божого за наші гріхи- гріхи всього людства. Тому, в першу чергу, спільнота повинна шукати прощення у Його Церкві, у Його Слові, у Його Тілі і Крові – у покаянні за гріхи очищаючись від них.
Досліджуючи далі біблійне співіснування Старозаповітньої спільноти Божої, ми бачимо, що Господь милосердний, але випадок описаний в Книзі Левит 24 розділі, може нам чітко довести, що: «Жертва Богові-зламаний дух і каяття – краще ніж цілопалення», тому що до нерозкаяного серця - учинившого гріх богозневаги, Господь промовляє: «Виведи того, що проклинав, поза табір і покладуть усі, хто чув, свої руки на голову його, і закидає його камінням уся громада»(Лев24:15).
У Новому Заповіті на запитання учнів Христових – спільноти вірних, який гріх найтяжчий, Господь дає відповідь, що «всі гріхи простяться вам, а ось богозневага до Святого Духа, непростимий гріх».
Продовжуючи тему братерської спільноти в часи Нового Заповіту, слід зазначити, на чому вона базувалася – що її утримувало разом та наповнювало змістом. На мою думку відповідь на це ми можемо отримати зі Святого Письма, коли Господь, запитуючи учнів: «А ви за кого Мене маєте?», отримує чітке сформоване віросповідання всієї Церкви вірних Божих, яке пролунало з вуст Святого Апостола Петра: «Ти – Христос, Син Бога Живого»(Мт. 16:15,16). Саме це віросповідання повинно єднати правдиву спільноту, бо саме його наш Господь визначає наріжним каменем будь-якої християнської спільноти говорячи: «Блаженний ти Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, - і сили адові не перекинуть її» (Мт. 16:17,18).
Розглядаючи перші Божі спільноти, умовно, Нового Заповіту ми не можемо не побачити, що після Господнього славетних Воскресіння та Вознесіння, Він, як обіцяв раніше, присилає Святого Духа на підкріплення вірних - Своїй спільноті, попередньо їх повчаючи: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі»(Дії1:8).
Цими свідками зараз також є правдиві християнські спільноти, які, маючи освячення у Слові Божому і Його Таїнствах - через які працює Святий Дух, несуть правдиве Боже Євангеліє по цілому світові.
Виконуючи Божі вказівки, перші християнські спільноти: «...перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і ламанні хліба, та в молитвах», а також: «...кожного дня перебували вони однодушно у храмі і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу» - отримуючи тим самим рясні Божі благословення, бо: «..щоденно до Церкви Господь додавав тих що спасалися»(Дії2:42,46,47). Ці рядки зі Святого Письма, повинні бути взірцем для кожної християнської спільноти, заохочуючи їх до подібного земного співіснування, а також спільної християнської громади всіх святих у Божій ласці – Земних і Небесних. Це єднання віри – віросповідання, повинно зберігати нас і нашу спільноту під захистом Божим проти ворога роду людського і його війська. У правдивій спільноті всіх святих ми сила, бо з нами Бог, славлячи Якого псалмоспівець пише: «Бог дуже страшний у зібранні святих і грізний Він на ціле довкілля Своє! Господи, Боже Саваоте, -хто сильніший, як Ти, Господи? А вірність Твоя – на довкіллі Твоїм!»(Пс.89:8).
Саме так - спільнота вірних святих під Божим покровом непереможна.
Досліджуючи далі Новий Заповіт ми бачимо, що перші християнські спільноти були неодноразово атаковані різними спокусами. Так, наприклад, Апостол Павло, благає вірних Божих в Римі: «Благаю ж вас браття, щоб ви остерігалися тих, хто чинить розділення й згіршення проти науки, якої ви навчилися, і уникайте їх, бо такі не служать Господеві нашому Ісусу Христу, але власному череву; вони добрими та гарними словами зводять серця простодушних»(Рим.15:17,18). Тому спільнота святих повинна шукати «ліки» від різних зваб лише у Божому Слові, бо Він каже: «Як у слові Моїм позостанетесь, тоді справді Моїми учнями будете і пізнаєте правду, - а правда вас вільними зробить!» (Ів.8:31б), а також Святе Письмо, продовжує: «Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, - проходить воно аж до поділу душі і духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця. І немає створіння, щоб сховалося перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його, - Йому дамо звіт!»(Євр.4:12,13).
У цих рядках Біблії зображена скерована мотивація поведінки вірної Божої спільноти. Вона стосується всіх вірних Божих спільнот - як Старого і Нового Заповітів, так і сьогоденного існування громад.
Усе Святе Письмо - Боже Слово, говорить нам про спільноту єдиновірців, як про щось живе, постійно змінне до удосконалення та дієве.
Можливо, тому, автор Послання до євреїв застерігає перші християнські спільноти, що беззаперечно має відношення і до нас з вами: «Тримаймо непохитне визнання надії, вірний - бо Той, Хто обіцяв. І уважаймо один за одним для заохоти до любови й до добрих учинків. Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких, але заохочуймося, і тим більше ви бачите, що зближається день той»(Євр.10:23-25).
Невід'ємними від правовірної спільноти є перебування в Таїнствах. Новий Заповіт говорить, зокрема, про два його запровадження - це Хрищення та Таїнство Вівтаря. І те і те пов'язане, безпосередньо, з обітницею Господа.
Говорячи про Хрищення, ми не можемо не зазначити, що цей вид Таїнства запроваджений Самим Господом: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що я вам заповів. І ото перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мт.28:18-20).
В першу чергу слід зазначити, що це Таїнство стало можливим лише завдяки Божій роботі викуплення. Воно являється вхідними дверима християнської спільноти.

«Лютеранська Церква навчає, що хрищення є правдивим засобом(знаряддям) благодаті, за допомогою якого Триєдиний Бог пропонує всім, хто охрищується, Свої благословення, дарує і закріплює ці благословення за всіма, хто вірить в обітницю щодо хрищення. Те що Бог гарантує нам при хрищенні, коли ми були немовлятами, є дійсним і цінним також і для всього подальшого життя(Іс54:10). Тому що в Мк.16:16 Ісус обіцяє вічне спасіння тому, «хто повірить і охриститься». Оскільки віра – це засіб, з допомогою якого ми очікуємо спасіння, то хрищення повинно бути засобом, за допомогою якого це спасіння пропонується”
По темі хрищення написано чимало богословських праць, і вона не є цілю мого дослідження. Я лише хочу зауважити, що перші християнські спільноти намагалися старанно виконувати Божий наказ і тому, як наслідок, і ми в Україні, мали і маємо Боже благословення почути Добру Новину, об'єднатися навколо неї у спільноту, і мати спільноту з усіма нашими єдиновірцями по цілому світові, в особливості, маючи спільне віросповідання і єднаючись Його Словом, Його живою водою Хрищення, Його Тілом і Кров'ю, з усіма святими на Небі і на Землі.
У вищезгаданих біблійних уривках ми вже зустрічали розповідь про те, що перші християнські спільноти збиралися також для отримання Святого Причастя. Це Таїнство запровадив для нас Сам Господь, описи запровадження якого лунають до нас у трьох Євангеліях, та мають своє повторення або роз'яснення в багатьох текстах Новозаповітніх послань, що підкреслює його суттєве, для спільноти, значення.

«Для яснішого тлумачення користі Святого Причастя сформулюємо таке твердження: Ці слова кажуть нам, що під час причастя Христос пропонує і забезпечує кожному, хто причащається, прощення всіх його гріхів, і доказ і заставу цієї пропозиції, він дає йому у вигляді хліба та вина ті самі тіло і кров, якими Він заробив це прощення для нього.»

Слід зазначити, що Святе Письмо каже до перших Божих спільнот і, звичайно, до нас з вами , про гідне і розважливе приймання цих святих Божих дарунків.
У християнському світі існує багато різних пояснень слів запровадження, але християни Української Лютеранської Церкви, як і наші брати-єдиновірці з інших куточків земної кулі, сприймають промовлені нашим Господом Слова Запровадження у буквальному розумінні - в тому ж контексті, як вони написані у Святому Письмі. Саме ці ключові частини віросповідання вимальовують загальну частину спільноти вірних - саме тому Українська Лютеранська Церква і практикує закрите Причастя. До цього питання, а саме спільноти вівтаря, я, з вашого дозволу, ще повернуся пізніше, а наразі я хотів би продовжити розглядати життя біблійних спільнот Нового Заповіту.
Не буде відкриттям сказати, що в першому сторіччі по Різдві Христовім виникло багато містичних сект, які стверджували про якісь особливі знання про Бога і Його волю - нібито отримуючи якісь особливі, особисті об'явлення.
Ці спільноти або суб'єкти виконували якісь потаємні практики та ритуали - створюючи тим самим певний таємничий, містичний образ.
Але Слово Боже каже нам про зовсім інші знання об'явленого Бога.
Ці знання Бог проголошує всім. Вони не є таємницею. Навіть навпаки, Господь каже у Своєму Слові, що Його Євангеліє для всіх кінців землі- всього людства. І тому першочерговим завданням вірної спільноти є розповсюдження Доброї Новини по світові.
Спільнота Божа - це не якийсь гурток спільних інтересів, який замикається сам у собі, це відкрите для всіх Джерело, Яке напоює спраглі душі, виснажені гріхами, світом та дияволом.
До окремих пунктів життя Божих спільнот Нового Заповіту, хотілося б віднести розгляд питання про внутрішню та зовнішню взаємодопомогу, підтримку та пожертви. Господь у Своєму Слові заохочує Свої спільноти до підтримки і співучасті щодо один одного. Кожен з нас знає, що все, що він має – має лише завдяки Божій ласці. Тому розпочати розгляд цього питання я хотів би словами нашого Господа, записаними Євангелістом Матвієм: «Отож, коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А як ти чиниш милостиню, - хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно»(Мт.6:2-4).
Про освячене дарування перших християн ми також читаємо в Книзі Дії Святих Апостолів, яка описує це так: «А всі віруючі були в купі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як комусь чого треба було»(Діїї2:44,45).
Дуже яскравий приклад для “вболівальників за український, простий люд” «владумаючих», які з навіяною побожністю майорять по телебаченню, то в тій, то в тій церквах, під час традиційних свят, та б'ють поклони до землі.
Але Біблія нам говорить не про зовнішню побожність, а про сердешну, таку, як, наприклад, у Корнилія: «Проживав же один чоловік у Кесарії, на ймення Корнилій, сотник полку, що звавсь Італійським. З усім домом своїм він побожний був та богобійний, подавав людям щедру милостиню, і завжди Богові молився»Дії10:1,2).
Апостол Павло, описуючи перебування серед тубільців, радісно пише: «Вони нас вшанували й великими почестями, а як ми від'їжджали, понакладали, чого було треба»(Дії28:10). Але найбільш яскравий, біблійний приклад братерської допомоги між християнськими спільнотами ми знаходимо у Другому Посланні Апостола Павла до коринтян, який, прославляючи Божу благодать, яка була дана Церквам македонським, засвідчує: «Що серед великого досвіду горя вони мають, радість рясну, і глибоке їхнє убозтво збагатилось багатством їхньої щирості; бо вони добровільні в міру сил своїх, і над силу, засвідчую, - із ревним благанням вони нас просили, щоб ми прийняли дар та спільність служіння святим»(2Кор.8:2-4). І далі в 9 розділі Послання, Апостол продовжує роз'яснювати коринтянам, якими повинні бути братерські дари: «А до цього кажу: Хто скупо сіє, - той скупо й жатиме! Нехай кожен дає, як сердце йому призволяє, - не в смутку й не з примусу, Бо Бог любить того, хто радістю дає! А Бог має силу всякою благодаттю вас збагатити, щоб ви, мавши завжди в усьому всілякий достаток, збагачувались всяким добрим учинком»(2Кор.9:6-8).
Це мало відношення до коринтян та інших перших християнських спільнот. Це має відношення і до нас - християн сьогодення. Коли вірна спільнота тримається чистоти Євангелія, а не тримається скарбниці з грошами, тоді Святий Дух спонукає її вірних жертвувати на зростання Церкви, на допомогу у потребах вірним спільноти та на потреби братерських спільнот, які потребують допомоги, як, наприклад, християни з Антіохії про яких говорить Книга Дії Святих Апостолів: «Прибули ж тими днями пророки від Єрусалиму до Антіохії. І встав один з них, на ймення Агав, і духом прорік, що голод великий у цілому світі настане, як за Клавдія був. Тоді учні, усякий із своєї спроможности, постановили послати допомогу братам, що в Юдеї жили»,
як також і на підтримку пастирського служіння, як це робили филип`яни у відношенні пастиря Павла: «Я вельми потішився в Господі, що справді ви вже нових сил набули піклуватись про мене; ви й давніш піклувались, та часу сприятливого ви не мали. Не за недостатком кажу, бо навчився я бути задоволеним із того, що маю»(Фил.4:10,11). Далі Апостол продовжує: « Кажу не тому, що шукав я давання, я шукаю плоду, що примножується на річ вашу»(Фил.4:17).
Отже, Святе Письмо, розповідаючи про життя спільнот Божих, дуже широко розкриває нам відносини братерської допомоги як в середині спільноти, так і піклування про інших братів у Христі, та цілеспрямовані пожертви від заможних єдиновірців, про яких, наприклад, Павло молиться: «Хай Господь подасть милосердя Онисуфоровому дому, бо він часто мене підкріпляв і кайданів моїх не соромився»(Тим.1:13). Всі ці люди і сучасні вірні, беззаперечно, уособлюють в собі спільноту святих правдивої Божої громади, яка співає і славить Бога разом зі всіма Божими силами на небі і на землі.
Завершуючи розгляд першого пункту плану моїх досліджень, хотів би звернути вашу увагу на ще одну практику вірних Божих 1 сторіччя по Різдві Христовім. Ця практика, в особливій мірі стосується і всіх нас, тому що я хотів би звернути вашу увагу на біблійний Апостольський Собор в Єрусалимі. На цьому Соборі в Божому страху Його вірні вирішували нагальні потреби Церкви Христової - Його спільноти. Спільно обговорювалися питання віросповідання та християнської етики, але головною метою зібрання було розповсюдження чистої Божої Євангелії. Це чудове зображення того, якою повинна бути мета зібрання.
Сьогоднішній Собор Української Лютеранської Церкви - це також зібрання вірних Божих. Але якщо зібрання відбувається заради самого зібрання, то це даремна витрата часу.
Як і в будь-якій іншій організації, повинно стояти першочергове питання: «Яка ціль зібрання?» Основною ціллю правдивої спільноти вірних Богу, як я вже зауважував вище, а також наслідуючи учнів Христових, повинно бути розповсюдження чистого Євангелія Божого. Кому, як не нам, вірним християнам-лютеранам України, доносити чисте живе Боже Слово до територіальних українців. Без байок про добрі діла, містичних лизань мощей ікон та іншого – без будь-яких людських вигадок і забобонів. Лише живе, чисте Євангеліє, яке Бог нам відкриває і закріплює у віросповідних книгах нашої спільноти.
Це і повинно бути першочерговим завданням до нашого Собору.
Отже, із вищезгаданого та виходячи з контексту Святого Письма, ми можемо зробити коротеньке визначення, що християнська спільнота - це єднання у віровизнанні групи людей, які, перебуваючи в єднанні, освячуються у Слові і Таїнствах – удосконалюючись, завдяки Божій ласці. Це щось живе, яке не тільки «яскраво світиться», але інколи і ледь «мерехтить», але вірний Бог не дає Своїм Земним вибраним зовсім «загаснути».

2) Нас покликано зі світу.

«Природу та основу церковної спільноти, звичайно, не можна розділяти, - одна з них вирішальним чином формує та визначає другу. І все ж таки буде добре провести розрізнення між двома аспектами, - головним чином для того, щоб спочатку з’ясувати, чим насправді є спільнота. Це необхідно через нецерковні та небіблійні перспективи сучасного індивідалізму та пієтизму, які рутинно панують над цим предметом і його спотворюють.
Одже, для початку: такої речі, як «доктрина про спільноту», не існує. Є лише доктрина про церковну спільноту, яка є частиною і ділянкою доктрини про Церкву.
Церковна спільнота є спільнота Церкви. Це – перш за все «вертикальні», а потім також і «горизонтальні» взаємини між святими, які передаються святим. Усі складові елементи сходяться в 1Івана1:1-3: наша спільнота є з Отцем і Сином, і звичайно, зі Святим Духом(2Кор.13:13, пор.1Ів.5:6-8), а також один із одним, і ця спільнота приноситься проголошенням Слова того Життя, яке Апостоли самі чули, бачили і до якого торкалися своїми руками. І блаженні ті, що не бачили в такий спосіб, а все-таки увірували(Ів.20:29)!»

Говорячи про святу спільноту віруючих - Церкву Христову ми одностайно визнаємо, через наше віросповідання, що: «Дякуючи Богові(сьогодні) будь-яка семирічна дитина знає, що таке Церква, а саме - святі віруючі та ягнята, які чують голос свого Пастиря. Бо діти моляться таким чином: «Вірую в єдину святу(Католицьку чи) Християнську Церкву». Святість полягає зовсім не в носінні стихарів, тонзур, довгих мантій та іншого з їхніх церемоній, вигаданих ними поза Святим Письмом, але в Слові Божому і правдивій вірі».

«Але Церква є не тільки спільнотою зовнішніх предметів і обрядів, якими є інші управління, але в основному є вона спільнотою віри та Святого духа в серцях. (Християнська Церква складається не тільки зі спільноти зовнішніх ознак, але вона складається особливо з внутрішньої спільноти вічних благословень у серці, як-от: Святого Духа, віри, страху перед Богом і любові до Бога). Спільноти, яка все одно має зовнішні прикмети, щоб її можна було впізнати, а саме: чисту доктрину Євангелія і справляння Таїнства у відповідності з Євангелієм Христовим. ( А саме там, де Боже Слово є чистим і Таїнства справляються у відповідності із ним, там, звичайно, є Церква, і там є християни). І лише ця Церква називається тілом Христовим, яку обновлює Христос(Христос є Головою і), освячує її і править нею Своїм Духом».

Проголошуючи: «Вірую в спільноту всіх святих», ми маємо на увазі, що ця спільнота є ніщо інше, як Церква Христова – в широкому розумінні цього слова, а саме, як спільнотою віруючих «сердець».

«Новозаповітне слово «церква» з грецької (екклесіа) використовувалось в розмовній грецькій, для запрошення на зібрання міст- держав Греції. Громадян збирав на цю зустріч міський «проголошувач», який, зазвичай йшов по вулицях , запрошуючи людей. Тому ці зібрання і отримали назву «єкклесіа», якщо дослівно - зібрання покликаних.
Біблія використала цю нерелігійну термінологію, змінюючи його розуміння. В Письмі слово “єкклесіа” почало позначати зібрання народу Божого, тих, кого покликали зі світу силою Святого Духа, щоб зібрати довкола Слова і Таїнств.
Наразі зараз ми використовуємо слово «церква» в такому широкому розумінні, що це може збити людину з пантелику – ми називаємо ним будівлі, організації, корпорації, конфесії, спільноти та заклади. Вся ця багатообразність може викликати у нас питання – і все ж таки, що ж це таке «церква»? Біблія використовує це слово тільки в одному розумінні: ЛЮДИ – ПОКЛИКАНІ – РАЗОМ, щоб зібратися довкола Слова і Таїнства. Ось, що таке «ЦЕРКВА». Давня пісня однієї з недільних шкіл повністю відображає біблійний зміст слова, коли діти співають:
«Я – церква. Ти- церква. Всі ми разом – церква».

Парадоксальна концепція християнської спільноти полягає в тому, що «нас покликано зі світу, але ми залишаємось у світі». Процесс нашого покликання прихований.
Фізично ми бачимо присутність людей у спільноті на богослужінні, але згідно суті це невидимий духовний процес Святого Духа до Євангелії і Таїнств. Тому за своєю суттю спільнота вірних Божих - це духовна річ, спільнота Святого Духа в серцях. Різні мотивації можуть спонукати людину до зовнішньої, показної віри. Але коли немає внутрішнього наповнення, то це є лицемірством і безвір'ям. Так само лише покладення на зовнішнє сприйняття віри будь-кого є оманливим. Надія для вірних Богу – Його спільноти не зовнішні дії людей, а радше віра Слову і Таїнствам, та пов'язаними з ними обітницями, бо наша спільнота стає частиною Христа лише через них.
Свята християнська спільнота складається цілковито з народу Божого – будь-якого люду в будь-якому місці, які вірують в Ісуса Христа, як в Спасителя та Господа. Членство в цій спільноті не залежить від раси, національності або конфесії. Це внутрішнє єднання віри.

Мартін Лютер, говорячи про спільноту віровизнання, пише: «Так християнська церква розсіяна по світові – серед папістів, турків, персів та татар, але зібрана разом в одному Євангелії, одній вірі, під одним Головою – Ісусом Христом».
Лише віра визначає приналежність до Божої спільноти, яка прихована від людських очей, тому її неможливо розпізнати за зовнішніми ознаками. Тільки Бог може побачити цю віру в серці людини, тому лише Він знає тих, хто істинно Йому належить.
Тому Мартін Лютер пише: «Ось чому природній розум(людини) не може розпізнати її(віру), навіть якщо одягне всі існуючі окуляри....Християнство розрізнюється не за видом, але по вірі».
Оскільки видима для Бога але невидима для людини спільнота є внутрішня одностайність віри, вона може бути згуртована будь-де. Де існують засоби, які пов'язані з Божими обітницями на покріплення спасаючої віри. Тому, таким чином, Боже Євангеліє у Слові і Таїнствах стає зовнішніми ознаками, які дозволяють нам розгледіти та розпізнати правдиву Христову спільноту. Ця спільнота сповідує християнство та бере участь у зовнішній спільноті засобів благодаті. Лютеранська віросповідна книга про це пише: «Ми говоримо не про уявну Церкву, яку ніде не знайдеш, але ми говоримо і точно знаємо, що ця Церква, у якій живуть святі, є і перебуває правдиво на землі; а саме, що деякі з Божих дітей є тут і там в усьому світі, у різноманітних царствах, на островах, у землях і містах, від сходу сонця і до його заходу, які правдиво пізнали Христа і Його Євангеліє. І ми додаємо ознаки: “чиста доктрина Євангелія (Проповідницьке служіння чи Євангеліє) і Таїнства»
Наша спільнота зображує видимі ознаки правдивої Церкви Христової, але ми не повинні змішувати докупи Церкву і її ознаки. Тому що ознаки церковної спільноти, це ще не Церковна спільнота. Ми припускаємо, що люди, які ходять до нашої спільноти, є істинно віруючі християни, але цього ми не можемо бачити. Бо не кожен, хто чує Євангеліє, є віруючим, але кожен віруючий чує це Євангеліє. Тому ми повинні заохочувати наші спільноти в першу чергу вірити Богу і Його Євангелії, а не тільки до зовнішніх, фізичних відвідин церковних зібрань. Хоча в останньому випадку це вже завдання Святого Духа.
Хоча Біблія і говорить нам, хто складає християнську спільноту(всі віруючі), та де вона збирається(там, де присутні зовнішні ознаки церкви), ми не можемо використати це для визнання конкретних людей вірними Богу, у будь-якому з вказаних місцях.
Лише Бог знає Своїх: «Та однако стоїть міцна Божа основа та має печатку оцю: «Господь знає тих, хто Його», та: «Нехай від неправди відступиться всякий, хто Господнє Ім'я називає» (2Тим. 2:19)!

3) Спільнота з іншими.


Лютеранська спільнота у всій своїй покорі вірить, що вона є «Єдиною, Святою, Соборною і Апостольською Церквою», про яку проголошує Нікейський Символ віри: таким є основне переконання, яке керує лютеранами у їх відношеннях з іншими християнами. Між християнами, звичайно, існує розподіл, але сама Церква Христова є нерозділеною і не може бути розділеною.
Відповідно до Божої волі кожен віруючий повинен шукати зовнішнього єднання у спільноту з іншими християнами, прагнучи брати загальну участь у Слові та Таїнствах - разом шануючи та вихваляючи Бога та підтримуючи один одного в вірі і житті, але також Слово Боже каже нам, що Бог бажає, щоб єднання у вселенську спільноту було збудовано лише на чистому вченні Його Слова, як також, участь у Таїнствах лише у відповідності з Писанням, що і являється «знаком» правдивої спільноти Божої.
Тому Біблія суворо попереджає про небезпеку фальшивих вчень: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас у одежі овечій, а всередині-хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх» ( Мат.7:15,16).
«Зовнішня єдність твориться і нормується правдою, а не правда, яка робить правду другорядною, є псевдоеклезійною. Для правдивої єдності Церкви чистого Євангелія і Таїнств «достатньо», але це конче необхідно, оскільки однаковість у обрядах, винайдених людиною, не є необхідною, ані достатньою».
Так, наприклад, документи Ватикана РКЦ стверджують, що кожен охрищений є християнином, і тим самим належить до спільноти всіх віруючих, хоча він цього і не знає. Все, що йому треба, щоб належати до спільноти, то це покора папі. Православна церква прив'язує приналежність до спільноти вірних видимими установами. Ми визнаємо, що лише духовна єдність, а не зовнішні будови чи покірність людям визначають спільноту Божу – Церкву. Це також не зібрання для гуманітарного виправлення людини, тому що будь-яка гуманітарна робота по відношенню до членів спільноти є побічною, але основною є лише спільнота навколо Слова і Таїнств, покликаних із грішного світу вірою в Христа Ісуса, бути членами Його Тіла.
Терпимість до доктринальних помилок та церковної єдності з тими, хто визнаний був у доктринальній помилці, суворо засуджується: « Це свідоцтво правдиве. Ради цієї причини докоряй їм суворо, щоб у вірі здорові були, і на юдейські байки не вважали, ані на накази людей, що від правди відвертаються»(Тита1:13,14).
Слово Боже закликає християнські спільноти уникати та остерігатися тих, чиє вчення відхиляється від істини Божого Слова, або суперечить йому: «Коли хто приходить до вас, але не приносить науки цієї, не приймайте до дому його, і не вітайте його! Хто – бо вітає його, той участь бере в лихих учинках його»(2Ів.1:10,11).
Доктринальна байдужість і є відсутність любові , тому що наша байдужість до тих, хто тримається неправдивого вчення або слідує за лжепророками, піддає небезпеці їхнє спасіння і лише покріплює помилковість їхніх переконань. Письмо відкидає добродушну терпимість і закликає, натомість, казати істину з любов'ю. Терпимість же до лжевчення підриває та руйнує авторитет Божого Слова, до чого, вірні Божі спільноти, повинні відноситися ревно. Бо Бог, вустами Апостола Павла засвідчує: - « Але якби й ми або ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми благовістили, - нехай буде проклятий! Як ми перше казали, і тепер знов кажу: коли вам не те благовістить, що ви прийняли, - нехай буде проклятий! Звіщаю ж вам, браття, що Євангелія, яку я благовістив, - вона не від людей. Бо я не прийняв, ні навчився її від людини, але відкриттям Ісуса Христа»(Гал.1:8,9,11,12).
Мартін Лютер у своїх коментарях до Галатів говорить про небезпеку єднання у спільноту з іновірцями: «Ми, безперечно, готові жити в мирі та любові з усіма людьми, якщо вони залишать своє вчення про віру досконалим та здорового глузду для нас. Якщо ми не зможемо цього досягти, то марно вимагати любови від нас. Будь проклята любов, дотримана за рахунок вчення про віру, яке повинно передувати всьому - любові, Апостолам, Ангелу небесному і т. д. Ми можемо бути спасеннимия без любові та згоди із сакраментаріями, але не без чистої доктрини та віри... Доктрина - небеса, життя -земля. Ось чому не належно порівнювати доктрину з життям. «Одна крапка» доктрини коштує більше, ніж “небо і земля”, тому ми не можемо дозволити ні найменшої погрішності проти неї. Але ми можемо бути поблажливі до помилок життя. Бо і ми так само помиляємося щоденно в житті та поведінці. Те ж саме справедливо і у відношенні до всіх святих, коли вони щиросердо сповідуються в Молитві Господній та Символі віри. Але, милістю Божою, наше вчення чисте – всі артикули вчення твердо стоять на основі Святого Письма».

неділя, 18 жовтня 2009 р.

4) Життя спільноти у віросповіданні.




Віросповідання спільноти – це офіційне письмове викладення того, в що вірить та чому вчить церква. Фактично життя кожної спільноти повинно перевірятися її віросповіданням. Віросповідання лютеранської спільноти були написані в часи Реформації та опубліковані в «Книзі Злагоди» в 1580 році. Тому всі вірні лютеранської спільноти повинні шанувати та підтримувати своє віросповідання, так як воно виявляє нам доктрини Святого Письма. Це не правила віри, які виходять за рамки Біблії або доповнюючи її, але ствердження доктрин Писання на противагу тим, хто відкидає ці доктрини. Лютерани визнають своє віросповідання і говорять в унісон з Лютером: « На цьому стою і не можу інакше».
У сучасному світі ширяться ідеї руху екуменічного зростання. Звичайно, спільнота це краще ніж ворожнеча і сварки, але якою ціною вона формується?! - ціною втрати будь-якої віросповідної позиції, ціною перекручення Слова Божого, ціною брехні.
Цей рух популяризується і на нашій, українській землі, так, наприклад, зараз стало дуже політично модно, інакше я назвати ці практики не можу, проводити спільні молитви і, о Боже, вони спільні не лише з християнськими конфесіями, але навіть буддистами, мусульманами та іншими угрупуваннями, які не визнають Христа за Спасителя і Бога.
Хочу наголосити, що спільні молитви можливі лише в духовній спільноті, яка базує своє віросповідання на Слові Божому – з вірним розумінням проголошенням Закону та Євангелія. Я не розумію спільність молитви з, наприклад, буддистами, мусульманами або навіть християнськими конфесіями, які не мають з нами єдності у віросповіданні. Це все одно, що ми стверджуємо, що взагалі-то є якийсь бог, чи ще щось верховинне, абстрактне, яке контролює всіх і вся, до якого ми звертаємося - тим самим порушуючи Першу і найголовнішу Божу Заповідь, а також, з недовірою ставимось до правдивих об'явлень Божих, записаних у Святому Письмі. Якщо ми сповідуємо спільноту з усіма вірними Божими – Неба і Землі, то в першу чергу ми повинні одностайно триматися спільного віросповідання, а саме того, про що нам каже Біблія. А вона нам зображує, як ми наприклад, бачимо вище, зовсім іншу віру та віросповідання вірних Божих як Старого, так і Нового Заповітів.
«Щодо спільної молитви, то навряд чи можна вдосконалити юридично сформовану кінцеву тезу Закордонного Комітету 1961р.: «Молитва – це не одна з ознак Церкви, і її не слід координувати зі Словом і таїнствами так, наче вони мають одну природу. Як відповідь на Божественне Слово, вона є вираз віри і плід віри; коли говорити перед іншими людьми, то вона є сповіданням віри. Як сповідання віри, вона мусить перебувати в гармонії з ознаками Церкви та під їхнім контролем».
На відміну від проповідування і Таїнств, молитва необов’язково є дією Церкви як такої, але вона є чимось таким, що окремі особи можуть здійснювати приватно. Такі приватні діїї та ситуації управляються головним чином сімейними та іншими соціальними взаєминами та відповідальністью і не компрометують обов’язково Церкву. З іншого боку, на такі зауваження не зважають там і до тієї міри, коли церкви діють офіційнго, нормально через своїх публічних служителів і разом із ними.
Спільні молитви, які здійснюються також церковними лідерами про Божественні благословення і провід у безпосередньому контексті щирих зусиль, спрямованих на подолання доктринальних відмінностей під проводом Слова Божого, чітко не переходять за межі тих обмежень, які так добре визначені Лютеранською Церквою в Австралії у її Тезах Згоди: «Коли спільна молитва виявляє ознаки або харастеристики уніонізму, то її треба осуджувати та уникати. Такими ознаками та характеристиками уніонізму є:
а) неспроможність сповідувати повну правду про Божественне Слово;
б)неспроможність відкидати будь-яку супротивну помилку або відрікатися від неї;
в) надання помилці рівних прав із правдою;
г)створення враження єдності у вірі або церковної спільноти там, де це не існує»(II,2).»

Наша єдність і спільність молитовних практик повинна, в першу чергу, базуватися на єдності у Христі, про яку Апостол Божий Павло благає в Першому посланні до коринтян: «Вірний Бог, що ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа, Господа нашого. Тож благаю вас, браття, Ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній!»(1Кор.1:9,10).
Єдність, до якої закликає Божий Апостол Павло - це загальна єдність, в якій ми погоджуємося у спільноті Його Сина. Зовнішня ж єдність молитовних практик з іновірцями базується на байдужості – на людині, а не на Бозі.
Спільнота вірних це не об'єднання на основі почуттів та сентиментів, але однодумців у промові Закону та Євангелія.
Наша єдність у спільноті повністю узгоджує, що Боже Слово говорить правду.
Ми не говоримо лише про розумові вправи виконування доктрин і їх систематизації. Письмо навчає свідчення Закону та Євангелія серцю людини. Людині занадто просто забруднити Євангеліє. Якщо проповідники Слова не будуть старанні, то природна релігійність може взяти верх, тому що вона завжди присутня. З часом людина почне міркувати, що вона здатна допомогти Богові у своєму спасінні, забуваючи, що це можливо лише Богу, а не людині. Боже Євангеліє є верхівкою Божого об'явлення нам, яке свідчить про виправдання лише вірою.
Спільнота вірних Божих - це підбадьорювання один одного у вірі в Євангеліє, дякуючи Богові за Його благодать, благання вкоріняти у нас віру – не жертва, але відповідь на безцінний подарунок, вчинений на хресті Голгофи.
Коли спільнота єдиновірців бере участь у молитві, то контекст і наповнення її мають на увазі одне і теж саме. Така молитва вірних – маючи в серці спільне віросповідання, діє відповідно до Слова Божого, в якому Господь каже: «Ще поправді кажу вам, що коли б двоє з вас на землі погодилися про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, - станеться їм від Мого Отця, що на небі! Бо де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані, - там Я серед них»(Мт18:19,20). Спільна молитва є те, коли люди погоджуються щодо того, що вони просять. Тому спільна молитва між християнами і не християнами не є можливою, так як це молитва до іншого створіння. Спільна молитва з іншими християнськими конфесіями також містить розрізнення розуміння певних віросповідних речей. Так, наприклад, спільна молитва з католиками чи православними буде вміщувати в собі інше вірування - співпраця з Богом, поклоніння Діві Марії і так далі, тому такі молитовні практики не є хорошою ідеєю, бо сповідання Трійці, яке ми сповідуємо, вивчаючи Святе Письмо, змінене та перекручене іншим сповіданням.
Досліджуючи грецький варіант Книги дії святих апостолів, слід зазначити, що присутній в тексті визначний артикль швидше зображує специфічність існування перших громад Божих, а не загальність. Тобто, це були громади з чітко сформованим, непохитним віросповіданням – науки Апостольської, науки Христа(Дії 2:41-42).
Взагалі, молитва з будь-ким, ще не є церковною спільнотою. Церковна спільнота це в першу чергу проповідування чистого Слова і роздавання Таїнств – Засобів Благодаті. Молитва не є засобом благодаті, але наша відповідь на ці засоби. Лише Бог дає нам наше поклоніння і молитва - це дзеркальне відображення Засобів Благодаті. Це амінь віри - наша відповідь Богу – Євангеліє то правда. Спільна молитва християнської громади свідчить про Засоби Благодаті і є віросповіданням спільноти. Вона може бути привселюдним визнанням віросповідання і проповіддю для невіруючих, але коли має місце спільна молитва громад з різним віросповіданням, то хто кому проповідує і хто кого слухає?
Тому, в моєму розумінні, молитва з іновірцями є привселюдне визнання їх бога чи богів тими ж самими, що і наш Бог. Лютерани беззаперечно повинні молитися за іновірців, а не з іновірцями, або християнськими спільнотами з іншим віросповіданням. Ми не вимагаємо одностайності в церемоніях спільнот, але доктринальна спільнота повинна бути одностайною і базуватися на Святому Письмі.
Якщо потихеньку тягнути нитку зі свитра, то він з часом розпуститься весь.
Так і доктринальна єдність правдивої спільноти – ми не можемо витягнути одне не витягуючи інше. Це веде до відкидання усього. Ми відхиляємося від церковної спільноти з іновірцями та християнськими спільнотами з неправдивим віросповіданням не тому, що ми хвальки та гордяки, але тому, щоб не порушувати Слово.
Закінчуючи питання молитовної спільноти, хотів би зауважити, що Господь нам каже про велику силу молитви Своїх вірних. Слово Боже порівнює тих, хто прохає у молитві з вірою, Божими дітьми, кажучи, що Бог зажди нам дасть по потребам і з достатком.
А також пам'ятаймо, що коли ми звертаємось до Господа у молитовній, земній спільноті, все воїнство Господне благає з нами в унісон. Але не вважайте, що я закликаю вас молитися до святих Небесних, чи до Діви Марії. Є лише один Посередник - Богом даний нам Син.

четвер, 15 жовтня 2009 р.

5) Спільнота Вівтаря.



Обговорення важливого питання, такого, як Господня Вечеря та про спільноту біля Столу Господнього, я хотів би розпочати словами Мартіна Лютера, записаними в коментарях на Послання до галатів: «Бо сектанти, які не визнають тілесної присутності Христа в причасті, звинувачують нас сьогодні в тому, що ми занадто прискіпливі, суворі та не піддатливі, оскільки, як вони кажуть, ми руйнуємо любов та гармонію між церквами, чіпляючись за одне лише вчення про причастя. Вони кажуть, що ця маленька доктрина того не важить....(І що) Це особливо так, бо вони згідні з нами по інших артикулах християнського вчення. На цей їхній аргумент ми відповідаємо разом з Павлом: «Трохи розчини квасить усе тісто!»(Гал.5:9). В філософії крихітна помилка на початку, стає величезною в кінці. Так само і в богослов'ї крихітна помилка перевертає все вчення... Бо доктрина подібна математичній точці. Тому то вона не може бути розділеною, але вона може підлягати відніманню або додаванню. З іншого боку, життя подібне фізичній точці. ЇЇ завжди можна розділити, і вона може перетворити щось. Тому-то доктрина повинна бути вічним та досконало круглим золотим кільцем без жодної тріщини, бо якщо заявиться маленька тріщинка, кільце вже не буде досконалим... Якщо б вони вірували в те, що це – Слово Боже, вони б не затівали свою гру з ним... та (розуміли би,) що єдине вчення містить всі вчення, а всі – одне, і, коли воно випадає, в кінці кінців зникає все, бо вони доповнюють одне одного та утримуються загальним зв'язком одне з одним...
Тому-то, якщо ти відкидаєш Бога в одному з артиклів віри, ти повинен відкидати Його і у всіх інших, бо Бог не розділений на безліч артиклів віри, але Він є в кожному із артикулів, та Він єдиний у всіх артикулах віри»
Наша спільнота визнає і вірує, що Таїнство Господньої Вечері з'явилося завдяки Божому Слову: «Сам Христос готує цей стіл і благословляє його. Бо жодна людина не чинить хліб і вино, поставлені перед нами, тілом і кров'ю Христа, але це робить Сам Христос, за нас розп'ятий. Ці слова промовляються вустами священика, але Божою силою і благодаттю присутні елементи є освяченими у вечері Словом, де Він промовляє: «Це – тіло Моє». І так само, як слова (Буття1:28): «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю» - були промовлені лише один раз, але є завжди дієвими у природі, так, що вона є плідною і розмножується, так само і це проголошення(Це-тіло Моє, це- кров Моя) було промовлено одного разу, але навіть до цього дня і до Його приходу воно є дієвим і чинить так, що у Вечері церков є присутніми Його правдиве тіло і кров».

«Деякі речі дуже важливі, щоб довіряти тому, що бачать очі. Іноді звичайний погляд не в змозі спіймати всього. Візьмемо, для прикладу, дитину. Вигляд немовляти радує кожного, - в крайньому випадку, спочатку. Але якщо ця дитина – наш син або дочка, то ми з вами бачимо в ньому набагато більше, ніж може побачити стороння людина. Під зовнішнім приховуються більш глибші реалії. Для інших людей це всього лише ще одна дитина, але дивлячись на нашу власну плоть та кров, ми бачимо те, чого неможливо побачити ніякими лінзами та сітчатками – такі реалії, як любов та прив'язаність.
У сьогоднішній Церкві Христовій старе судження про реальність: «Що бачиш, те і отримаєш» - не є дієвим. Якщо ми з вами бажаємо отримати нескінченні дарунки Божі – звичайний зір і розум тут не допоможуть. Бо Його дарунки мають звичайну форму – вода, слово, їжа. Але за цими Таїнствами стоїть Сам Ісус та сила Його святого Слова. І в цьому Слові – життя. Таїнство – це відчутне виявлення життєдайного Слова.
Ось чому їх називають «видимим Словом». Бо в Таїнствах невидима сила Божого Слова виявлена у видимих земних елементах. Тому в цих Таїнствах ми зустрічаємось з Ісусом. Точніше, в них Ісус зустрічає нас. І ніде більше Він не зустрічає нас настільки особисто, як в трапезі Таїнства, названого святим Причастям».

Виходячи з наведених вище цитат, ми можемо зробити висновок, наскільки важливим є Таїнство Вівтаря і наскільки Божа спільнота повинна мати в ньому єдине віросповідання.
Це Таїнство містить у собі дуже приватні стосунки з Богом, тому, як його належне прийняття, про яке говорить Біблія, так і єднання спільноти у віровизнанні, повинно займати важливе місце у житті правдивої спільноти.
Святий Августин, говорячи про Таїнство Вівтаря, наголошував: «Коли Слово поєднується з земним елементом – ми отримуємо Таїнство».
Спільнота громади, що зібралася навколо Господнього Столу - слухаючи Слова Запровадження Господньої Вечері, вірою сприймає присутність Христову і бачить її, як у порівнянні вище, ми бачимо наших плотських дітей. Під час Богослужіння, спільнота вірних, перед отриманням Божих дарунків, співає «Херувимську» пісню хвали.
Можливо ми інколи проголошуємо її слова навіть не вдумуючись в контекст, але які вони чудові і як зображують нашу «невидиму» віру: «Ми, що Херувимів тайно уявляємо і життя творящій Трійці трисвятую пісню співаємо..» - це зовсім не галюцинації, це бачення не розумом, а серцем. Вірні Божі бачать Христа посеред себе. Вони славлять Його разом з усіма небесними силами, відкриваючи свої серця: «...щоб Царя всього прийняти, якого невидимо проводжають ряди ангелів». Під час Богослужіння ми поклоняємось і славимо разом з усіма Земними і Небесними вірними невимовного, недовідомого, недосяжного Бога, Який є віковічний і незмінний і Якому: «...служать тисячі Архангелів і множество Ангелів, Херувими й Серафими, пісню перемоги співаючи, виголошуючи, викликуючи й промовляючи: «Свят, свят, свят Господь сил небесних! Повне небо і земля слави Твоєї. Благословен, хто йде в Ім’я Господнє! Спасіння на висоті!»
Тому для вірних Божих Святе Причастя є великим святом. Святом, в якому, вони мають спільноту не тільки між собою, а і з усіма вірними Землі і Неба, вихваляючи Того, Хто спускається до нас, даруючи прощення гріхів і запевняючи – ви Мої.

Слова, які проголошує пастир або якими ми славимо Бога у спільноті, це не звичайні закликання, але звуки, які мають певне значення. Так, наприклад, в різних мовах ці звуки вимовляються по-різному, але у святій спільноті і віросповідній злагоді, вони мають теж саме значення. Так само, як і слова, які промовляє до нас Ісус з Біблії - арамейською чи грецькою мовами, це не звичайні не зрозумілі заклики, але слова з певним значенням.
Книга Біблія перекладена майже на всі мови світу, але не дивлячись на це, будь-який її переклад має одне значення але звичайно, диявол і світ зацікавлений у його перекрученні.
Віросповідні книги лютеранської спільноти мають лише одне значення.
Так спільнота вірних Господу лютеран вірить у правдивість Слів Запровадження Господньої Вечері і у реальну, правдиву присутність Христа у, з і під виглядом хліба і вина, тому що вона має це значення, якого, на жаль, не мають, наприклад, Свідки Єгови, тому, що не сприймають значення слів вірою. Значення слова, для будь - якої національності, встановлюється лінгвістичним контекстом його використання.
Так, наприклад, для іноземця в спільноті єдиновірців, те, що промовляє пастир під час Господньої Вечері, тлумачиться лише у мовному контексті-«словнику спільноти». Тому не обов'язково іноземець, на рівні розуміння мови, повинен розуміти, що до нього кажуть, головне- мовне віросповідне значення промовлених слів. Спільнота вірних, спільнота віросповідання, це щось набагато більше ніж різниця мов – це єдина мова Божої Церкви, зрозуміла всім Його вірним, будь ти українець, китаєць, американець, білорус, німець або якоїсь іншої національності. Наше спільне віросповідання є словником значення наших слів. Коли пастир проголошує Слова Запровадження: «Це тіло моє» - то це є Тіло, для всіх єдиновірців будь-якого мовлення. Це значення набувається привселюдним віросповіданням у мовному контексті церковної спільноти.
Щодо спільнот з неправдивим сповіданням, то ті ж самі промовлені звуки з однаковим звучанням, наприклад, українською мовою, мають інакше значення. Ми зараз не говоримо про те, хто в що вірить чи не вірить, але про те, що людина сповідає, наприклад, виголошуючи або чуючи Слова Запровадження. Можливо, я помиляюсь, бо не володію англійською мовою, але як я чув, що, наприклад, українське слово «дай» - тобто прохання, має те саме звучання, що і американське «помри». Тому для американця наше наполегливе прохання “дай, дай, дай”, може звучати шокуючи.
Ось чому, віросповідний лютеранин, наприклад, у баптистській спільноті не буде розуміти «словника громади» і тому, участь у Господній Вечері там буде для нього не дійсна. Для того щоб брати участь у Господній Вечері у спільноті баптистів треба вивчити «їхню мову», це стосується і інших конфесій.
Не сприймайте, будь-ласка, мої слова, як заохочення, а радше навпаки, для розсудливого розуміння того, чому ми не повинні причащатися у спільноті, яка має інший «мовний словник» - інше віросповідання.
На додаток, хотів би сказати, що цей «мовний словник» стосується не тільки-но лишень спільноти Господньої Вечері, але і спільних молитовних практик, богослужінь і так далі. Всього того, що має певне відношення до віросповідання спільноти.

«Оскільки церковна спільнота(спільнота проповідниці та вівтаря) потребує і передбачає одностайність у чистому Євангелії і Таїнствах Христових, то здійснення такої церковної спільноти є урочистим, публічним і взаємним сповідуванням і визнанням православ’я одне одного(Гал.2:9). Реформаційне розуміння, що «церковна спільнота є еквівалентом доктринальної спільноти і віросповідної спільноти» не виражає нічого іншого, крім того, що було самоочевидним у християнській старожитності: «Своєю участью в Таїнствах у церкві християнин проголошує, що Віросповідання тієї церкви є його Віросповіданням. Оскільки людина не може дотримуватися двох різних Віросповідань, то вона не може причащатися у двох церквах з різними Віросповіданнями. Якщо ж хтось це все одно робить, то він або відрікається від свого Віросповідання, або взагалі немає жодного Віросповідання»(W. Elert, Eucharist and Church Fellowship, 182).
Звідси випливає, що церковна спільнота не є необов’язковою справою, як дипломатичне визнання, яке можна надати або в якому можна відмовити залежно від різних видів розсудливих міркувань. Натомість церковна спільнота існує і повинна визнаватися повсюди, де панує православ’я. З іншого боку, там, де панує інослав’я або де йому надають рівні права з православ’ям, там у церковній спільноті слід відмовляти.
Також ясно, що церковна спільнота, відповідно до своєї природи, є неподільною, - вона або дається цілком, або у ній цілком відмовляють. Вона не настає клаптиками. Дві церкви або перебувають у причасній єдності, або вони у ній не перебувають. Третього не дано. І якщо дві церкви входять у спільноту, або сопричащаються, то вони у такий спосіб стають однією причасною спільнотою, або ж однією церквою, незалежно від адміністративних відманностей. Якщо уявляти це по-іншому, думати, наприклад, що спільнота кафедри та вівтаря є лише невинною гречністю тоді, як організаційне об’єднання є набагато вагомішою «реальністью», то це означає змішувати сутність та тінь і замінювати церковною політикою правдиве Царство Євангелія».